|
|
 
 
 
|
ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 10)В. Нестеренко, М. Хоменко Черкащина і Одещина в єдиному історико-культурному просторі (скачать pdf) Анотація: В статті наведені основні напрямки соціально-економічних та культурних взаємозв'язків Черкащини і Одещини, насамперед, через особисті зв'язки та діяльність видатних історичних персоналій, а також взаємопроникнення у сфері народного мистецтва в XIX - на початку XX ст., що сприяло формуванню єдиного історико-культурного простору між регіонами. Ключові слова: М. С. Воронцов, Мошни, Черкащина, А. Ждаха, Одеса. Середнє Подніпров'я, Черкащина, та Південь України, зокрема Одещина, протягом століть мали тісні соціально-економічні та культурні зв'язки. Про це свідчать і матеріали Черкаського обласного краєзнавчого музею. Завітавши до нього, одесити отримають багато інформації з історії свого рідного краю. Ряд видатних осіб, життєвий шлях яких тісно пов'язаний з Одещиною, мають безпосереднє відношення і до Черкащини. Ім'я Михайла Семеновича Воронцова (1782- 1856), генерал-губернатора Новоросійського краю та намісника Бессарабії (1823-1844), за якого, як вважають історики, Одеса переживала свій "золотий вік", добре відоме і на Черкащині. У 1819 р. Воронцов одружився з Єлизаветою Ксаверівною Браницькою (1792-1880), отримавши землеволодіння в Черкаському повіті Київської губернії, в тому числі Мошни, як посаг після одруження. За Ворон- цових Мошни стали центром великого маєтку, а згодом і містечком. "...Мошны... украшены вкусом и щедростью покойного Кавказского наместника, устроившего здесь дворцы, сады и замки. Досужий посетитель Мошен считает долгом посетить прославленную усадьбу владельца. Достопримечательности ее составляют огромный парк, разбросанный по горам, для обозрения коего путешественниками, назначено владельцем несколько легких кабриолеток и лошадей приученных к езде по горам; зверинец, дворцы в оригинальном сельском вкусе построенные, картинная галлерея и Святославова башня на оконечности горы построенная в 1841 году с 158 ступенями и в 27 сажен высоты до стеклянного фонаря, где по ночам горит огонь, во времена редкого пребывания владельцев в имении"1. Кримською резиденцією М. Воронцова став Алупкінський палац за проектом англійця Едуарда Блора, який проектував і будинок у Мошнах2. Втім, працювати над оздобленням Алупкінського палацу Воронцов довірив артілі мошенських ліпників Романа Фортунова3. Крім того М. С. Воронцов замовив міському архітектору Одеси Георгію Івановичу Торічеллі (1800-1843)4 проект Преображенської церкви, яка й була збудована у 1830-1840 рр. на кошти дружини Єлизавети Ксаверівни. Стиль споруди фахівці визначають як суміш східних мотивів і тюдорівської готики. Саме у Мошнах, в маєтку М. С. Воронцова, біля гирла Вільшанки, в 1823 р. був побудований перший на Дніпрі пароплав "Бджілка"5. А також пароплав "Надія", який здійснював пасажирські рейси між Херсоном та Одесою і був першим пароплавом класу "ріка-море". Тісно пов'язані з Одесою українські підприємці Яхненки та Симиренки. У ревізійному переписі населення за 1811 р. записано кріпака Степана Андрійовича Семиренка та його дітей, серед яких Федір6. З 1819 р. Симиренки стають кріпаками Воронцова7. Федір Симиренко орендував млини на Вільшанці, вів торгівлю різним збіжжям й, заробивши необхідну суму, купив собі та своїй родині вільну. Згодом Федір Степанович Симиренко одружився з донькою колишнього смілянського кріпака Михайла Ях- ненка Настею8. Михайло Яхненко мав трьох синів - Степана, Кіндрата і Терентія9. Брати Яхненки займалися торгівлею шкірами, збіжжям, борошном, орендували млини в Умані й Смілі. Яхненки та Симиренки вирішили об'єднатися, назвавши спільну фірму Торговельним домом "Брати Яхненки-Симиренки". Вже в 1830-ті рр. фірма мала власні крамниці й комори по всій Україні. Тільки в Одесі було шість крамниць Торгового дому. Для керівництва комерційними операціями на постійне мешкання до Одеси переїхав Терентій Яхненко. На 1840-ві рр. капітал фірми перевищував 1 млн ас. рублів. Фірма розпочинає торгівлю цукром, полотном та іншими промисловими товарами10. 10 квітня 1832 р. Федору Степановичу Симиренку і його родині імператорським указом надається стан спадкових почесних громадян Російської імперії. Грамоти Федору Симиренку і Михайлу Яхненку вручив сам імператор Микола І під час приїзду до Києва11. Цього ж року засновникам фірми, колишнім кріпакам за сприяння в розвитку Одеси було присвоєно статус купців 1-ї гільдії, а згодом в 1851 р. звання спадкових почесних громадян міста, що урівнювало їх з родовими дворянами. Симиренки і Яхненки впродовж кількох десятиліть зробили величезний внесок у розбудову і розквіт Одеси, у формування міського самоврядування та розвиток суспільного життя. Проте ця сторінка з історії Одеси часто висвітлюється не достатньо через пов'язаність обох родин із царевбивцею А. І. Желябовим. Хоча ще Олександр Михайлович Де-Рибас у своїй книзі "Старая Одесса" за 1913 р. великий розділ присвятив Семену Степановичу Яхненку, міському голові Одеси 1860- 1863 рр.12 Провідником Торгового дому "Брати Яхненки-Симиренки" в галузі цукрової промисловості був Платон Симиренко - старший син Федора Степановича. Його життя також тісно пов'язане з Одесою, бо гарну початкову освіту він отримав у пансіоні Золотова в Одесі13, а згодом доповнив її фаховою, за кордоном у Німеччині та Франції14. В 1850 р. він одружився з дочкою знаного в Одесі купця і громадського діяча Івана Овчиннікова красунею Тетяною. На той час Овчінніков обійма ще й посаду голови Одеської міської думи15. До історії Одеси причетний і видатний помолог Лев Платонович Симиренко (1855- 1920), що народився здобував початкову освіту у приватній гімназії Кнеррі, яку закінчив у 1872 р. із золотою медаллю16. В стінах Новоросійського університету він отримав ступінь кандидата природничих наук. У житті й долі Лева Платоновича Симиренка фатальну роль відіграло знайомство та спілкування з членами антиурядових гуртків, а також з Андрієм Желябовим. Завдяки знайомству і родинним зв'язкам Желябова з Семеном Степановичем Яхненком Яхненки, спадкові почесні громадяни, були вилучені з російської історії. Після страти чоловіка Ольгу Семенівну та її сина змусили змінити прізвище. Сам же Семен Яхненко - тесть Желябова - не витримав наруги і невдовзі після страти зятя помер17. Не зважаючи на роки, проведенні в засланні, після повернення в Україну Лев Платонович Симиренко зумів продовжити йти по обраному ним ще з юності шляху. Безперечно зараз його можна вважати засновником промислового садівництва в Україні. В 1887 р., Лев Платонович презентував родинну реліквію - сорт яблук Ренет Симиренка. В тому ж році доля повертає Лева Платоновича до Одеси, куди він приїздить на запрошення Одеського відділення Російського імператорського товариства садівництва, членом якого його обрали18. В місті зараз є вулиця Лева Симиренка. Вся родина Симиренків славилася своєю широкою меценатською діяльністю. Платон Федорович Симиренко увійшов до історії як український патріот, що дав Тарасові Шевченку гроші на видання "Кобзаря". А його брат Василь Федорович Симиренко (1835-1915) під псевдонімом таємничого Хорса надав Одеській Громаді 1890 р. 5 тис. рублів на видання в Німеччині журналу про Україну "Ruthenische Revue" та праці В. Кушніра "Ukrainische Rundschau". Упродовж сорока років Василь Федорович регулярно виділяв Старій Громаді десяту частину своїх прибутків19. А після його смерті усе майно, що оцінювалось у десять мільйонів крб, повинно було піти на потреби української культури20. Помітне місце у світському житті Одеси другої половини ХІХ ст. займала сім'я Кантакузі- них (Михайло Родіонович та Єлизавета Карлів- на. Рід Кантакузіних-Сперанських мав великі землеволодіння і на Черкащині з центром в с. Велика Бурімка (тепер - Чорнобаївський район), де, зокрема, було створено ландшафтний парк, що вважався перлиною садово-паркової архітектури України. Палац був побудований з червоної цегли, триповерховий, з численними кімнатами та великою залою, верхня його частина була увінчана баштами різної величини21. Після 1918 р. парк та маєток було зруйновано22. В палаці Кантакузіних була зібрана велика колекція предметів мистецтва та українських старожитностей, частина якої увійшла до фондів Черкаського обласного краєзнавчого музею23. Бібліотека Кантакузіних-Сперанських нараховувала близько 30000 томів24. В 1828 р. великі маєтності з центром у Великій Бурімці Полтавської губернії купив у графа Розумов- ського Михайло Михайлович Сперанський, згодом їх успадкувала його дочка Єлизавета Фролова-Багрєєва25, донька якої Марія вийшла заміж за Родіона Миколайовича Канта- кузіна26. Це подружжя мало сина Михайла Ро- діоновича Кантакузіна (1848-1894). В 1866 р. він вступив до Новоросійського університету, щоб вивчати право27. "В своей магистерской диссертации "Опыт определения понятия военной контрабанды" (Одесса, 1875) он выступил сторонником своевременности кодификации международного права и приверженцем международного суда"28. В Одесі Михайло Родіонович познайомився та одружився в 1874 р. з Єлизаветою Сікард, дочкою французького інженера Шарля-Жана Сікарда, що був близьким другом Дюка Рішельє та ініціатором встановлення його пам'ятника в Одесі. З с. Велика Бурімка Чорнобаївського району Черкаської області пов'язаний ще один одесит, а саме Дмитро Максимович Княжевич (1788-1844) - освітянський діяч, один із засновників і перший президент Одеського товариства історії та старожитностей, який помер у Великій Бурімці, куди його можливо привели наукові пошуки29. До цього часу в Одесі зберігся будинок, який належав Павлу Петровичу Лопухіну (1788-1873), побудований у 1830 р. (зараз - готель "Лондонський"). Родина Лопухіних також мала великі землеволодіння на Черкащині. 16 січня 1799 р. Павло І подарував Корсунське староство у "вічне й спадкоємне володіння" Петру Васильовичу Лопухіну (1753-1827). Поряд з цим він отримав князівське достоїнство з титулом світлості. А сталося це завдяки тому, що його дочка, Анна Петрівна (1777-1805), камер-фрейліна, сприяла батьку, користуючись великою прихильністю Павла І30. Зоряним часом Корсунської садиби стало володіння нею найяснішого князя Павла Петровича Лопухіна31. Не є широко відомим, що Павло Петрович Лопухін (1788-1873) брав участь у декабристському русі (але належав до нерадикального крила)32. З 1835 по 1873 р. постійно жив у Корсуні. З його іменем пов'язана кардинальна перебудова Корсунського палацово-паркового ансамблю (1835- 1840)33, що надала йому модних тоді в Росії рис російського романтизму34. У Корсунському палаці він зібрав унікальну бібліотеку (більше 20 тис. томів), колекцію живопису й скульптури та створив приватний історико- археологічний музей35. Ще й зараз в експозиції Черкаського обласного краєзнавчого музею увагу відвідувачів привертають чучала зубра та родини куріпок з маетностей Лопухіних36. В "Памятной книжке Киевской губернии на 1858 год" записано: "Лучшим украшением Корсу- ня служит дворец князя Лопухина...составляет одно из богатейших мест не только в России, но и в Европе. На эти украшения рассыпаны великие богатства, но они не были брошены без толку"37. В контексті зв'язків Півдня України з Черкащиною слід назвати і родину графів Бобрин- ських, що мали значні земельні володіння на Черкащині (з центром у м. Сміла). Олексій Олексійович Бобринський (1800-1868) у 1835 р. очолив будівництво першої у Російській імперії залізниці - Санкт-Петербург-Царське Село. Згодом граф також сприяв будівництву залізниці Одеса-Балта, яка набула свого довершеного стану за участі сина О. О. Бобринського Володимира та племінника Олексія Павловича Бобринських, що в різний час перебували на посаді міністра шляхів сполучення. В 1876 р. розпочався рух потягів між Фастовом та Знам'янкою, почала діяти вузлова станція Бо- бринська (зараз - ім. Т. Г. Шевченка), тобто була з'єднана лінія Київ-Одеса38. Олексій Олександрович Бобринський (1852-1927) - відомий археолог, дослідник скіфських курганів Півдня України, в 1884 р. брав участь у роботі VI Археологічного з'їзду в Одесі. Беручи участь у розкопках кургану Солоха, Олексій Бобринський знайшов золотий скіфський гребінь39. Особисто здійснив розкопки близько 600 курганів і поселень бронзового і скіфського часів40. Одеський Національний Університет носить ім'я Іллі Ілліча Мечнікова, також у місті є вулиця, названа на честь цього вченого. Ілля Ілліч Мечников (1845- 1916) - видатний біолог, нагороджений Нобелівською премією (1908 р.)41. Між 1875 і 1888 рр. у весняно-літні періоди Мечников жив у с. Попівці (зараз Смі- лянського р-ну Черкаської обл.). З Попівки походить Ольга Миколаївна Білокопитова, дочка предводителя одеського дворянства Миколи Білокопитова, і дружина Мечнікова42. Італійський художник Арціоні написав її портрет, що зберігається зараз в Черкаському художньому музеї43. Одесит художник Амвросій Ждаха перший з українських графіків розпочав працю над оформленням "Кобзаря" Т. Г. Шевченка. А. Ждаха (1855-1927) у період з 1896 по 1901 р. створив серію з 39 ілюстрацій до "Кобзаря" Т. Шевченка. З цією метою у вересні 1894 р. він вирушив на батьківщину поета, де написав серію акварелей поблизу с. Кирилівки. За пла- ном художник мав виконати 75 ілюстрацій, але роботу не було завершено44. Серед інших А. Ждаха ілюстрував твори відомого письменника, етнографа та історика, бібліографа, засновника одеської "Просвіти" Михайла Федоровича Комарова (псевдоніми - Одесит, Уманець) (1844-1913), чий життєвий і творчий шлях пов'язаний з містами Київ, Умань (на Черкащині) та Одеса, де він жив з 1888 р. і до кінця своїх днів45. М. Ф. Комаров часто друкував свої дослідження та замітки, що стосувалися літературної критики, бібліографії (зокрема, до творчості Т. Г. Шевченка) та етнографії, в журналі "Київська старовина"46. Особливо шанованим в Одесі донині лишається Костянтин Георгійович Паустовський, про що свідчить відкритий навесні 2010 р. письменнику, а також його музей, у місті є вулиця з ім'ям письменника. Причетністю до творчого шляху митця може похвалитися і Черкащина, яка займає значне місце у його творчості. З міста Черкаси родом мати письменника Марія Григорівна Височанська та дідусь по матері Григорій Мойсеєвич Височанський нотаріус за фахом, К. Г. Паустовський відвідував і Черкаси, і містечко Сміла (залізнична станція Бобринська), спогади про них можна знайти в його творах47. Формуванню єдиного історико-культурного простору між Черкащиною та Одещиною сприяла не лише діяльність видатних історичних персоналій, а й інші культурні взаємопроникнення. Це яскраво виявляється у народній творчості, де можна прослідкувати спільні орнаментально-сюжетні мотиви у вишивці, писанкарстві, гончарстві та ін. Проілюструвати спільність орнаментальних мотивів у народному мистецтві Черкащини та Одещини можна через писанкарство. Спільними для наших регіонів є значна кількість писанкових символів та знаків. Це - "триріг" ("триголов" - Черкащина, "крутороги" - Одещина) - один з найстаріших форм зображення вогню, сонця; "багаторіг" ("рожакоси часта" - Черкащина, "козачі левади" - Одещина) - знак сонячного руху, розвитку, зростання; крім того на писанках обох регіонів часто можна побачити "ружі" (восьмикутні зірки), "грабельки" (знаки дощу, небесної вологи), "сорокаклинці", хрести (прямі та косі), листя (зокрема, дубове) та ін.48 Серед українських етнографів все більш актуальним стає дослідження матеріальної та духовної культури не лише основного етносу, що проживає на даній території, а й тих етно- конфесійних груп, які зробили внесок в історію краю. Важливою складовою населення і Півдня України, зокрема Одеси, і Черкащини в кінці XVII - на початку XX ст. були общини старообрядців. Але якщо на Черкащині ця етно-конфесійна група майже зникла, в Одесі донині є потужна старообрядницька громада. Втрачені для етнографів на Черкащині відомості про особливості побуту старообрядців є ще доступними на Півдні України, що дає можливість проводити певні паралелі та заповнювати т. зв. "білі плями". Старообрядці на території Черкащини з'явилися в 1782 р.49, станом на 1852 р. в м. Черкаси поживало 1782 осіб старообрядного віросповідання50. А всього по Київській губернії на 1856 р. проживало 4728 осіб старообрядного віросповідання51. До 1917 р. в Черкасах проживало більше 6000 старообрядців, було 5 старо- обрядних церкви та 2 монастиря. Не зважаючи на те, що зараз старообрядська община Черкас практично припинила своє існування, попередній її внесок в економічний та культурний розвиток міста, доводить необхідність подальшого дослідження старообрядців Черкас, зокрема і через проведення паралелей зі старообрядники общинами Півдня України. Наразі Одеса, її історія та культурна спадщина, є предметом великого зацікавлення чер- кащан. Маємо сподівання, що і для одеситів Черкащина залишатиметься в сфері уваги. Для поглиблення знань про наш край запрошуємо до Черкаського обласного краєзнавчого музею. 1 Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / Собрал Л. Похилевич. - Біла Церква, 2007. - С. 486- 488. 2 Сага о Кантакузиных-Сперанских / Под ред. М. С. Кан- такузин-Сперанского; Пер. с англ. Д. Налепиной. - М., 2004. - С. 88- 89. 3 Містечко ратників та майстрів (З історії села Мошни) / Упорядник М. М. Якименко. - К., 2008. - С. 46. 4 Гречуха С. І. Мошни. Шлях через віки. - Черкаси, 2007. - С. 39. 5 Мельник Л. Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. - К., 1972. - С. 56. 6 Державний архів Черкаської області. - Ф. 285. - Оп. 1. - Спр. 17. - Арк. 380 зв. 7 Вольвач П. В. Симиренко - фундатор українського промислового садівництва. - Сімферополь, 2002. - Ч. 1. - С. 165. 8 Там само. 9 Там само. - С. 166- 167. 10 Там само. - С. 168- 169. 11 Там само. - С. 169. 12 Там само. - С. 170-171. 13 Клебановский П. Воспоминания о фирме братьев Ях- ненко и Симиренко // Киевская старина. - 1896. - № 2. - С. 251. 14 Вольвач П. В. Симиренко - фундатор українського промислового садівництва. - Сімферополь, 2002. - Ч. 1. - С. 177. 15 Там само. - С. 180-181. 16 Там само. - С. 196- 197. 17 Там само. - С. 205. 18 Вольвач П. В. Симиренко - фундатор українського промислового садівництва. - Сімферополь, 2003. - Ч. 2. - С. 38- 39. 19 Борщ М. І. Вшанування і увічнення пам'яті Т Г. Шевченка на Черкащині, в Україні та в світі // Черкащина в контексті історії України. Матеріали Четвертої науково- практичної конференції / Відп. ред. В. М. Мельниченко. - Черкаси, 2010. - С. 268. 20 Шевченко О. Родина Симиренків і розвиток цукрової промисловості України // Родовід. - 1995. - № 10. - С. 38. 21 Брудзь Л. Г., Брудзь О. Д. Велика Бурімка: короткий іс- торико-краєзнавчий нарис. - К., 2003. - С. 15-16. 22 Гонца Ф. А. Садово-паркова та ландшафтна архітектура Черкаської області кінця XVII-XX ст. // Збірка статей. - Черкаси, 2008. - С. 15-16. 23 Фонди Черкаського обласного краєзнавчого музею. 24 Сага о Кантакузиных-Сперанских / Под ред. М. С. Кан- такузин-Сперанского; Пер. с англ. Д. Налепиной. - М., 2004. - С. 128. 25 Там само. - С.21. 26 Там само. - С. 25. 27 Там само. - С. 26. 28 Энциклопедический словарь / Издатели Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. - СПб., 1895. - Т XIV. - С. 312. 29 Приліпко М. В. Чорнобаївщина. Велична історія рідного краю (Від найдавніших часів до сьогодення). - Черкаси, 2008. - С. 163- 164. 30 Энциклопедический словарь / Издатели Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. - СПб., 1895. - Т XVIII. - С. 10. 31 Полякова Т Палацово-парковий ансамбль// Корсунсь- кий часопис. - 2005. - №14. - с. 42- 43. 32 Малий енциклопедичний словник Корсунщини: В двох томах / Під ред. П. Я. Степенькіної. - Корсунь-Шев- ченківський, 2004. - Т. 2.- С. 18-19. 33 Гонца Ф. А. Садово-паркова та ландшафтна архітектура Черкаської області кінця XVII - XX ст.// Збірка статей. - Черкаси, 2008. - С. 27. 34 Полякова Т. Палацово-парковий ансамбль// Корсунсь- кий часопис. - 2005. - № 14. - с. 43. 35 Малий енциклопедичний словник Корсунщини: В двох томах / Під ред. П. Я. Степенькіної. - Корсунь-Шев- ченківський, 2004. - Т 2. - С. 18-19. 36 Фонди Черкаського обласного краєзнавчого музею. 37 Памятная книжка Киевской губернии на 1858 год / Сост. Н. Чернышев. - К., 1858. - С. 70-71. 38 Мельник Л. Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. - К., 1972. - С. 148- 158. 39 Бобринський Олексій Олександрович: дотик до невідомого / Уклад.: О. Медалієва, К. Горшкова. - Олександрія, 2007. - С. 6-7. 40 Попик В. I. Бобринський О. О.// Українська біографіс- тика: Зб. наук. праць. - К., 1999. - Вип. 2. - С. 81. 41 Шаров І. Ф. Вчені України: 100 видатних імен. - К., 2006.- С. 246- 247; Провідники духовності в Україні: Довідник / За ред. І. Ф. Кураса. - К., 2003. - С. 491. 42 Клименко Н. "Вона захоплювалась природничими науками і мистецтвом..." (Про Ольгу Білокопитову)// Золоте поле: Біографічні нариси із серії "Жінки Черкащини"/ Підготовлено і укладено В. Чудновець. - Черкаси, 1999. - С. 46- 47. 43 Там само. - С. 48- 49; Фонди Черкаського обласного художнього музею. 44 Провідники духовності в Україні: Довідник / За ред. І. Ф. Кураса. - К., 2003. - С. 652- 653. 45 Энциклопедический словарь / Издатели Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. - СПб., 1895. - Т. XV. - С. 816. 46 Библиографический указатель "Киевской старины" (1882- 1891 гг.). - Киев, 1893. - С. 95; Систематический указатель журнала "Киевская старина" (1882- 1906 гг.). - Полтава, 1911. - С. 209; Славетний друкар Одеси: Каталог українських видань одеського видавця Є. І. Фесенка. - Одеса, 2005. - С. 17. 47 Паустовский К. Г. Повесть о жизни. - В 2-х тт. - М., 1993. - Т. 1.- С. 19, 23- 27, 35, 152, 499- 500. 48 Манько В. Українська писанка. - Львів, 2005. - Табл. 34, 38. 49 Таранец С. В. Старообрядчество Киева и Киевской губернии. - К., 2004. - С. 229. 50 Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. - СПб., 1852. - Ч. 1.- С. 464. 51 Памятная книжка Киевской губернии на 1858 год / Сост. Н. Чернышевым. - К., 1858. - С. 236. |
|
|