ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 15)


Генерації одеських вчених-істориків першої половини ХХ століття: періодизація, термінологія, історія   Левченко В. В.

    (скачать pdf)

УДК 93/94:930(477.74)

В. В. Левченко

Генерації одеських вчених-істориків першої половини ХХ століття: періодизація, термінологія, історія

У статті зроблена спроба вивчення закономірності формування, розвитку, поширення наукового знання та змін парадигм серед вчених-істориків наукового співтовариства Одеси через призму ідентичності гене­рацій. Сф ормульовано термін «генерація» та запропоновано хронологічну періодизацію генерацій одеських вчених-істориків. Зокрема подано характеристику генерацій вчених-істориків Одеси першої половини ХХ ст.

Ключові слова: вчені-історики, наукове співтовариство, Одеса, генерації.


 


 

Одеське співтовариство професійних істо­риків за понад двохсотрічну історію пройшло складний шлях еволюції, у різні часи мало свої характерні риси та особливості. Однією з яких є наявність періодів розвитку корпорації одеських вчених-істориків у форматі існування їх гене­рацій.

У контексті запропонованої теми досліджен­ня плануємо вивчити закономірність форму­вання, розвитку, поширення наукового знання і зміну парадигм серед істориків наукового спів­товариства Одеси через призму ідентичності генерацій. На сьогодні у науковій літературі більш поширене поняття «покоління», а та­кож умов, що визначають його формування [18]. У свою чергу пропонуємо ввести в науковий обіг, запозичений у галузі природничих наук [1], термін «генерація», який має майже теж саме тлумачення, що й «покоління», але на відміну від цього поширеного терміна, сформульова­ного багатьма вченими, але обмеженого хро­нологічними рамками професійної діяльнос­ті вчених [19], він розширює межі їх вікового цензу. Тобто «покоління» науковців представ­лено більш-менш одновіковими індивідуумами, які змінюються наступним поколінням, яке при диференціації життєвого циклу може істотно відрізнятися від попереднього.

Отже, під терміном «генерація» ми розумі­ємо представників наукового співтовариства істориків, які представлені більш чи менш од­номанітними рисами професійної діяльності в окремо визначений хронологічний період та змінюються виразниками наступної генерації, які при диференціації наукового циклу істотно відрізняються від постатей попередньої та на­ступної генерацій.

Основними компонентами, що впливали на діяльність вчених-істориків у будь-який окремо взятий хронологічний період, був складний пер­манентний процес інституційних, структурних і когнітивних факторів у науково-дослідній ді­яльності та державно-адміністративної системи управління. У фазі трансформації суспільно- політичних і соціально-економічних умов необхідно повніше враховувати як окремий вплив зовнішніх і внутрішніх факторів, так і їх взаємозв’язок і взаємозумовленість в процесі розвитку корпорації одеських вчених-істориків.

Визначення «наукове співтовариство» — ро­зуміємо як сукупність вчених-професіоналів, організація якого відображає специфіку на­укової професії. У більш детальному ракурсі наукове співтовариство — це соціальна група, що підрозділяється на більш диференційовані підгрупи, об’єднані стандартами професійної поведінки, спільністю освіти, спеціалізації, наукових інтересів та змістовними когнітив- ними настановами, які відповідно до теорії Т. Куна називають дисциплінарною матрицею або парадигмою [6]. Ключовим поняттям в його концепції, однак, є не парадигма, а поняття на­укового співтовариства. Наукове співтовариство в контексті теорії американського вченого виступає як логічний суб’єкт наукової діяльності. Тобто на­уковець, згідно з концепцією Т. Куна, може бути зрозумілий як вчений тільки за його приналежніс - тю до наукової спільноти, всі члени якої дотриму­ються певної парадигми, остання ж у свою чергу характеризується сукупністю знань і особливостя­ми підходу до вирішення наукових проблем, при­йнятих даним науковим співтовариством. Таким чином, на противагу так званому інтерналістсько -
му напряму[1] (противага — екстерналістський на­прям[2]) в історіографії науки, для представників якого історія науки — це лише історія ідей, Т. Кун через наукове співтовариство вводить у свою концепцію головний фактор — це людина [7]. У свою чергу продовжимо цю ідею в тому руслі, що людина, у нашому випадку — вчений-історик, є своєрідною одиницею визначення парадигми наукового простору (історик — генерація — наукова спільнота — науковий простір).

Оригінальний підхід вимірювання історич­ного часу через життя поколінь людей належить В. Вернадському — «человеческая личность, как всё в окружающем мире, не является случай­ностью, а созданная продолжительным ходом предыдущих поколений» [3; 4]. Він детально до­сліджував розвиток наукової думки у ланцюгу людських поколінь; при цьому часовий відрізок кожного покоління він міряв двадцятьма п’ятьма роками — тобто до народження дітей як наступ­ного покоління [14]. Зрозуміло, що подібне визна­чення життєвого циклу є умовним, однак зберігає свою оригінальність. Ідеї вікового цензу В. Вер- надського та методологічного підходу Т. Куна в ролі формування історії генерацій наукового спів­товариства акумулюємо в логічний зв’язок: поява новаторів/ініціаторів у науці пов’язана з появою нових генерацій вчених, які несуть нові методи, підходи, уявлення, ідеї, практики з заміною па­нівних концепцій, теорій, парадигм.

В останні роки помітно зросла увага до історії професійної діяльності істориків та їх об’єднань у складі гуманітарної еліти наукового співтова­риства. Дана тематика потрапила в поле зору су­часних українських [10-12; 15-17] і російських [2; 5; 18; 19] вчених у фарватері педалювання цієї теми європейськими колегами. На останні майже двадцять років пострадянської історіографії при­падає новий етап у вивченні історії ідентичності генерацій професійної діяльності істориків. Кіль­кісний та якісний ріст досліджень з цієї темати­ки на сучасному етапі пов’язаний з переходом від моно- до мультиконцептуальності в оцінці історії науки, а методологічну базу вивчення даного пи­тання становлять принципи соціальної та куль­турної історій, в рамках яких генерації істориків розглядаються як цілісна частина соціального і культурного ландшафтів товариств.

Інтерес до проблеми генерацій істориків Одеси сягає своїм корінням у далеке минуле. Спілкування, процеси взаємодії між вченими, відносини, питання, з якими вони стикаються, вступаючи в контакт з іншими представника­ми наукової інтелігенції, завжди привертали до себе пильну увагу. Хоча у науковій літературі нами не виявлено праць, присвячених зазна­ченій у статті тематиці. У цілому питання про виділення генерацій одеських істориків у про­цесі їх професійної діяльності, повсякденного спілкування стали займати провідне місце, у наукознавчих дослідженнях починаючи з кінця ХХ ст., коли дослідниками було встановлено, що виділення генерацій вчених з проведення досліджень і отриманих результатів вважається істотною характеристикою їх наукової діяльнос­ті. Хоча в контексті політичної ситуації поділ іс­ториків на представників дореволюційної епохи і нової формації з’явився ще у 1930-ті рр. На­приклад, внаслідок політики більшовиків у цей період вчені дорадянського часу, які не прийня­ли ідеї нової влади, були переведені до розряду «реакційних» або «буржуазних» науковців [8].

До числа наукового цеху одеських істориків ми відносимо осіб за наявністю таких крите­ріїв: вища освіта (гуманітарні спеціальності), викладання у вишах, діяльність у профільних науково-дослідних установах, наукові публіка­ції на історичну тематику.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють першу половину ХХ ст., у межах якого існувало дві генерації вчених-істориків — п’ята і шоста — із загальних дев’яти генерацій, які хронологічно займають такі рівні: 1) «аматорський»: кінець ХVІІІ ст. — 1817 р.; 2) «ранньоліцейський»: 1817-1837 рр.; 3) «пізньоліцейський»: 1837-1865 рр.; 4) «ранньоуніверситетський» імперських часів: 1865 р. — кінець ХІХ ст.; 5) «пізньоунівер- сітетський» імперських часів: кінець ХІХ ст. — 1920 р. та 1941-1944 рр.; 6) «ранньорадянський»: 1920-1941 рр.; 7) «середньорадянський»: 1944­1968 рр.; 8) «пізньорадянський»: 1968-1991 рр.; 9) «український»: від 1991 р. — до сучасності.

Виходячи з теорії вивчення історії науки у контексті зміни генерацій вчених пропонуємо спробу дослідження наукового співтовариства одеських істориків першої половини ХХ ст. з метою виявлення їх загальної кількості, огляду багаторічного ритму діяльності, встановлення хронологічних рамок кожної генерації, вивчен­ня безпосереднього впливу всередині однієї або сусідніх генерацій, простеження безпосередньо­го, персонального впливу вчених на відстані у ланцюгу зміни генерацій, зародження іннова­цій, внутрішньоцехових комунікацій, місця і ролі істориків у суспільстві різних політичних режимів та їх ставлення до влади, етика відно­син, вивчення індивідуальних, особистісних властивостей істориків, що містить потенціал для глибшого розуміння буття історичної науки та тенденцій її розвитку як на локальному рівні, так і в контексті глобального осмислення.

До п’ятої загальної генерації одеських вчених- істориків (кінця ХІХ ст. — 1920 р. та 1941-1944 рр.), першої генерації у першій половині ХХ ст. від­носимо фахівців різних соціогуманітарних знань [9; 13], які внаслідок близької суміжності дослі­джуваних ними питань мали результати наукової продукції й в історичній науці. Серед них у пе­реважній більшості викладачі Новоросійського університету і Одеських вищих жіночих курсів, у структурі яких діяли історико-філологічні фа­культети, де переважно й здійснювалися основні напрями їх професійної діяльності.

До шостої загальної генерації (1920­1941 рр.) — другої генерації у першій половині ХХ ст. зараховуємо спеціалістів соціогуманітар­них дисциплін [9; 13], професійна діяльність яких проходила у багатьох вишах Одеси (Інсти­тут народної освіти, Інститут народного госпо­дарства, Одеський державний університет тощо) та різноманітних за профілями і структурами науково-дослідних установах.

Всім двом генераціям одеських вчених- істориків першої половини ХХ ст. притаман­ні однакові умови повсякдення — складні суспільно-політичні умови, що негативно впливали на діяльність вчених та через які вони стикалися з багатьма проблемами. Кожен полі­тичний режим, який діяв у цей час в Одесі, різ­ними способами намагався їх підпорядкувати домінуючій ідеології, а з її відкритими супро­тивниками вів боротьбу. У свою чергу, вчені- історики по-різному сприймали нові соціально- економічні умови і в свою чергу шукали способи не тільки для існування, але в деяких випадках і виживання.

Специфіка взаємовідносин одеських вчених- істориків і політичних сил у зазначений період має багаторівневу структуру. Як в загальносвіто­вому, загальнодержавному та регіональному ви­мірі (зовнішні чинники), так і в площині впли­ву внутрішніх чинників соціально-політичної ситуації (поліетнічність, культурна революція, трансформація системи вищої освіти, впрова­дження політики коренізації, політичні репре­сії тощо). Безумовно, основним компонентом, що впливав на діяльність вчених-істориків, був складний перманентний процес інституційних, структурних і когнітивних змін у державно- адміністративній системі управління. У фазі трансформації соціально-політичних умов необхідно повніше враховувати як окремий вплив зовнішніх і внутрішніх факторів, так і їх взаємозв’язок і взаємозумовленість, а в процесі розвитку корпорації одеських вчених-істориків у зазначений період виділяємо три генерації.

Вчені-історики мали трудову та кар’єрну мо­більність за умови відповідності діючої ідеології та норм повсякденного життя. Наявність про­фесійної мобільності вчених на індивідуаль­ному рівні посилювали зв’язки між науковими установами та центрами. Наслідком цього став процес централізації історичної науки, який у 1920-х рр. рівнявся на українські провідні нау­кові центри всеукраїнського масштабу (Харків, Київ), а в 1930-х рр. переорієнтувався на провідні центри всесоюзного рівня — Москву, Ленінград. Після переформатування колишньої Російської імперії в нових політичних умовах почався про­цес регіоналізації історичного знання, який у змістовному плані було зведено до переважного вивчення окремих територій та їх народів. Осо­бливо масштабно даний процес протікав у по- ліетнічних регіонах, таких як південь УСРР.

Повноцінні наукові комунікації та загально- значущі референтні групи у науковому просторі Одеси продовжували базуватися на головному і традиційному важелі — системі особистих зв’язків. Даний вид соціального капіталу зали­шався та був важливою умовою «успішності» вченого-історика. Відтворення такого способу професійного спілкування обумовлено сфор­мованою традицією та має свої переваги, такі як: стійкість і можливість своєрідного успад­кування напрацьованих контактів від колеги до колеги, від вчителя до учня.

Соціальний статус історика мав помітні ко­ливання. На початку 1920-х рр. у порівнянні з імперськими часами він різко знизився, але з середини 1920-х рр. їх матеріальний стан зна­чно покращився, звичайно, не повернувшись на «імперський» рівень.

Негативним явищем ставало те, що історики поступово втягувалися в ярмо офіційної ідеоло­гії та партійно-державного контролю. Така ситу­ація підводила вчених-істориків до побоювання діючої влади, непогодження з якою призводило до обмеження академічної свободи, яке прояв­лялося в тотальній регламентації і стандартиза­ції професійної діяльності у 1920-х — на початку 1930-х рр. та різними утисками (від звільнення з роботи до надуманої кримінальної відповідаль­ності у 1930-х — на початку 1950-х рр.).

Проте поряд зі зростанням впливу політич­них складових на професійне життя вчених- істориків у першій половині ХХ ст. не можна не відзначити про притаманні можливості самоор­ганізації науковців у період 1900-х — 1920-х рр.

З тією відмінністю, що генерації істориків по­чатку століття був притаманний процес ево­люції у цьому питанні, тоді як представники наступної генерації істориків стали свідками занепаду цієї позитивної складової у розви­тку історичної науки. У силу об’єктивних і суб’єктивних причин частиною одеських істо­риків був нереалізований величезний потенціал наукової самоорганізації першої третини ХХ ст.

Джерела та

  1. Див.: Белошапкин С. П. и др. - Москва: Нива России, 1992. - 334 с.
  2. Бобкова М. С. Наука и власть: научные школы и про­фессиональные сообщества в историческом измерении // Новая и новейшая история. - 2003. - № 6. - С. 215-217.
  3. Вернадский В. И. Размышления натуралиста. Кн. 2. — М., 1977. — 238 с.
  4. Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988. — 218 с.
  5. Корзун В. П. Локальные научные сообщества в ин­теллектуальном ландшафте провинции // Методология региональных исторических исследований: материалы международного семинара. — СПб., 2000. — С. 47- 49.
  6. Див.: Кун Т. Структура научных революций. С ввод­ной статьёй и дополнениями 1969 г. — М.: Прогресс, 1977. — 300 с.
  7. Микулинский С. Р., Маркова Л. А. Чем интересна книга Т. Куна «Структура научных революций» // Кун Т. Структура научных революций. С вводной стать­ёй и дополнениями 1969 г. — М.: Прогресс, 1977. — С. 281.
  8. Одесский университет за 75 лет (1865- 1940) / отв. ред.

К. П. Добролюбский. — Одесса, 1940. — 198 с.

  1. Одеські історики. Енциклопедичне видання. Том 1 (початок ХІХ — середина ХХ ст.) / відп. ред. В. А. Сав­ченко. — Одеса: Друкарський дім, 2009. — 480 с.

10.  Онопрієнко В. Наукове співтовариство. Вступ до со­ціології науки. — К., 1998. — 99 с.

11. Онопрієнко В., Теппер Н. Наукове співтовариство як засіб самоорганізації науки // Вісник НАН України. — 1998. — № 3-4. — С. 3-7.

Звісно ж, що подібні інтеграційні процеси в ін­телектуальному просторі Одеси як провідного освітньо-наукового центру Російської імперії/ України сприяли формуванню потужної про­фесійної корпорації істориків, що у свою чергу неодмінно і плідно позначилося як на рівні на­укового продукту і на якості викладання у ви­щій школі, так й на укріпленні підґрунтя для ефективної діяльності наступних генерацій одеських вчених-істориків.

Тема історії генерацій одеських істориків очікує на подальше комплексне дослідження, а зазначені маркери є першими орієнтирами на­укового вивчення цієї теми.

література

12. Оноприенко В. И. Поколения в науке: взгляд социолога // Социологические исследования. — 2007. — № 4. — С. 75- 85.

13.  Очерки развития науки в Одессе / НАН Украины. Южный научный центр; отв. ред. С. А. Андронати. — Одесса: Титул, 1995. — 576 с.

14.  Пилясов А. Н. Разделённые полувеком: интеллекту­альное влияние В. И. Вернадского на Л. Н. Гумилёва // Вопросы философии. — 2014. — № 12. — С. 92.

15. Попова Т. Н. К проблеме формирования научного сооб­щества историков исторической науки: размышления на заданную тему // Спеціальні історичні дисциплі­ни: питання теорії та методики: збірка наукових праць. Число 12. У двох частинах. — К.: НАН України. Інсти­тут історії України, 2005. — Ч. 2. — С. 94-117.

16. Попова Т. Н. Научное сообщество историографов в Но­вороссийском университете (теоретический аспект) // Лукомор’я: Археологія, етнологія, історія північно-захід­ного Причорномор’я. — Одеса, 2008. — Вип. 2. — С. 40 - 43.

17. Попова Т. Н. Дисциплинарное сообщество историог­рафов на исходе Постмодерна (фрагменты размыш­лений) // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2009. — Вип. 4. — С. 210- 235.

18.  Серых А. А. Поколенческая идентичность историков России в конце XIX — начале ХХ вв.: автореф. дис. ... к. и. н. — Омск, 2010. — 23 с.

19. Сидорова Л. А. Советская историческая наука середи­ны ХХ века. Синтез трёх поколений историков. — М.: ИРИ РАН, 2008. — 294 с.


 

 

 


Generation of the Odessa historians of the first half of 20th century: periods, terminology, history

V. Levchenko

The article attempts to study the regularities of the formation, development, and dissemination of scientific knowledge paradigm shift among scientists, historians of the Odessa scientific community throughout the prism of identity of the generations. The author has formulated the term of generation and suggested chronological periods of the Odessa generations of historians. Moreover, the author characterizes the generations of the Odessa historians of the first half of the 20th century.

Keywords: historians, scientific community, Odessa, generation.



[1] Інтерналістський напрям (або іманентний), який є альтернативою екстерналістського напряму, відстоює

точку зору, згідно з якою наука розвивається не завдяки соціальному впливу, а в результаті своєї внутрішньої еволюції, де головним є зміна способу мислення. Екстерналістський напрям ставить собі за мету вияв­лення зв’язків соціально-економічного розвитку сус­пільства і розвитку наукових знань.