ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 15)

УДК 93(477.74-521)

Л. Г. Білоусова

Японці в Одесі

У статті розглядається історія взаємовідносин між Одесою та Японією, окремими містами останньої протягом ХІХ — початку ХХІ ст. Доводиться ідея про довготривалість та різноплановість подібних стосунків в економічній, культурній та інших сферах суспільного життя. Важливу роль приділено ретроспективному показу зв’язків між Японією та Російською імперією/ СРСР.

Ключові слова: Японія, Державний архів Одеської області, російсько-японські зв’язки, Одеса, японське консульство в Одесі.

Історія Японії та її зв’язки з Україною — тема майже невідома широкому загалу. І це не дивно, адже ми так далекі один від одного — географіч­но, релігійно і ментально. Тим цікавіше було звернутися до архівних джерел і віднайти докази того, що ми маємо чимало спільних сторінок історії, а отже, маємо й спільне майбутнє.

Японці не називають свою країну так, як її називає весь світ. «Японія» — слово німецького походження і вживається переважно іноземця­ми. Батьківщину японці офіційно називають «Ніхон коку» або ж «Ніппон коку», а в побу­товій назві залишають лише перше слово. «Ні­хон» буквально означає «джерело Сонця», ось чому Японію називають «Країною Сонця, що сходить». Цю назву їй дали китайці в давнину і вона витіснила попередню самоназву — Ямато.

Коли українці дізналися по існування Японії? Це могло статися понад 300 років тому, за часів Петра Першого, коли Лівобережна те­риторія сучасної України перебувала у складі Російської імперії, а Правобережна — у складі Речі Посполитої.

У 1701 р. японське судно розбилося біля бере­гів Охотського моря і врятований моряк Денбей був доправлений до Москви, де його предста­вили Петру I. Цар наказав відкрити у 1705 р. у Санкт-Петербурзі школу японської мови і при­значив Денбея викладачем. Після цього почали організовувати державні експедиції для пошуку морських шляхів до Японії. У 1763 р. кораблі Шпанберга і Вальтона дісталися берегів схід­ного сусіда і таким чином Японія дізналася про існування Росії.

1783 р. ще один японський корабель збився з курсу і екіпаж висадився на острові Амчітка, де перебували російські промисловці. Разом вони побудували судно і дісталися Охотська. Капітан Дайкоку Кодаю, намагаючись звідти повернутися додому, навіть побував у 1791 р. на особистій аудієнції у Катерини II. У 1793 р. до Японії направилася російська експедиція під командуванням Адама Лаксмана, який мав указ Катерини «Про встановлення торгових відносин з Японією», а також доправив японців додому. Але укласти міждержавну угоду тоді не вдалося.

Наступного разу російська делегація під керівництвом М. П. Резанова на кораблі «Надія» прибула у 1804 р. до Нагасакі, але японці росій­ські дари не прийняли і порадили росіянам по­вернутися додому якнайшвидше. У відповідь на таку нелюб’язність, за наказом Резанова лей­тенант Хвостов на фрегаті «Юнона» у 1806 р. підійшов до Сахаліну і спалив хлібні склади японців. Наступного року він же, у супроводі тендера «Авось», те ж саме вдіяв на острові Ітуруп.

У 1811 р. виник черговий російсько-японсь­кий конфлікт, коли японці взяли у полон коман­ду російського шлюпа «Діана» під командуван­ням В. М. Головніна. Росіян вдалося звільнити чудом лише у 1813 р. за посередництвом поло­неного японця.

У 1854 р. закінчився період самоізоляції Японії від зовнішнього світу і відразу туди при­була експедиція російського адмірала Є. В. Пу- тятіна. 7 лютого 1855 р. Японія підписала з Росій­ською імперією перший договір про торгівлю і дружбу — Сімодський трактат. Росія отримала право торгувати у портах Сімода, Хакодате і На­гасакі, там засновувалися російські консульства. Були розділені сфери впливу: Японія отримала острови Кунашир, Ітуруп, Шикотан і Хабомаї; Росія — Курильські острови на північ від ост­
рова Ітуруп; Сахалін оголошувався спільним і нероздільним володінням Сахаліну.

Незабаром активна російська колонізація Сахаліну призвела до нових протиріч. У 1875 р. був підписаний Санкт-Петербурзький договір, згідно з яким Росія віддавала Японії усі Куриль- ські острови в обмін на повноправне володін­ня Сахаліном. З того часу і до початку росій­сько-японської війни 1904-1905 рр. між обома країнами розвивалися торговельні і культурні зв’язки. З 1862 р. в Японії діяла Російська кон­сульська церква, яку очолював отець Миколай (в миру — Іван Касаткін). Упродовж його 50-річ- ної діяльності по розповсюдженню християнс­тва в Японії і зближенню народів було засновано 265 православних церков з 31984 віруючими японцями. Пізнання Японії змусило його не підтримувати завойовницьку політику царя Миколи II — невдалу для Росії війну він вва­жав карою божою.

Перша світова війна, Жовтнева революція 1917 р. і громадянська війна на теренах ко­лишньої Російської імперії спонукали Японію до військової інтервенції 1918 р. на території Сибіру і Далекого Сходу, яка тривала з 1918 по 1922 р.

У 1925 р. була підписана Радянсько-японсь­ка конвенція про основні принципи взаємовід­носин. Однак військові конфлікти і непоро­зуміння не припинялися. Вторгнення Японії на територію СРСР у 1938 р. в районі озера Хасан і 1939 р. в районі ріки Халхін-Гол за­вершилися поразкою японців і підписанням 13 квітня 1941 р. Пакту про нейтралітет між СРСР і Японією. Радянсько-японська війна у серпні-вересні 1945 р. також завершилася пе­ремогою СРСР.

Відновлення дипломатичних і торговельних відносин відбулося лише з підписанням Мос­ковської декларації 19 жовтня 1956 р. Але те­риторіальні домагання Японії і СРСР завжди залишалися гострими питаннями у міждержав­них відносинах.

Що стосується України, то Японія офіцій­но визнала її незалежність 28 грудня 1991 р. і 20 січня 1993 р. відкрила в Україні посольство.

Японці в Одесі

Збереглися дивовижні відомості про присут­ність в Одесі японців та їхній внесок у розвиток економіки, культури та благодійності.

У фонді Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора (ф. 1) зберігаються тексти трактатів про торгівлю і дружбу між Російською імперією і Японією 1855 і 1858 рр., Конвенції від 9 квітня 1868 р. про перегляд і доповнення Трактату 1858 р.

У 1878 р. з ініціативи Імператорського това­риства сприяння російському торговельному мореплавству відкрилося акціонерне товари­ство «Добровільний флот». Його головним за­вданням було забезпечити термінове і поштове товарно-пасажирське сполучення між Одесою

і портами Східного океану і взагалі сприяти розвитку вітчизняної торгівлі. Правління До- брофлоту знаходилося в Санкт-Петербурзі, одне з відділень — в Одесі. 8 травня 1879 р. від­крилася головна східна лінія — Одеса — Вла­дивосток. Компанія здійснювала пасажирські та торговельні перевезення через порти Чор­ного, Середземного, Червоного, Південно- Китайського, Східно-Китайського морів, Індійського океану. Східна лінія включала Одесу, Константинополь, Порт-Саїд, Джибуті, Коломбо, Сінгапур, Гон-Конг, Шанхай, Нага­сакі і Владивосток. Таким чином, постійний морський зв’язок Одеси з японським портом Нагасакі підтримувався від 1879 р.

З 1883 по 1918 р. у довідниках «Вся Одеса» публікувалися відомості про Генеральне кон­сульство Японії в Одесі. У фонді Канцелярії Одеського градоначальника (ф. 2), у справах про призначення іноземних консулів, збере­глося чимало документів про його діяльність. Так, у 1889 р. колишній повірений Японського імператорського консульства в Одесі Сіро Тодо, за наказом японського міністра закордонних справ віконта Аокі, прислав одеському місь­кому голові Павлу Олександровичу Зеленому 37 коробів з японськими виробами мистецтва

і побуту, які були представлені раніше на ви­ставці при консульстві. Міністр землеробства і торгівлі Японії висловив бажання принести їх у дар з тим, щоб частина цих речей була передана до міського музею образотворчих мистецтв, а інша — продана, а виручена сума використана на доброчинні справи [2, арк. 1-18].

Міський голова виконав побажання япон­ського міністра. Комісія у складі історика мис­тецтв професора А. О. Павловського, худож­ника К. К. Костанді та дружини скульптора Б. В. Едуардса розібрала предмети і склала їх повний список. Колекція складалася з 373 пред­метів. Для музею відібрали витончений посуд, бронзу, вази, шкатулки, меблі, килими, драпі­рування, ширми, шовкові вироби, вишивки, віяла, ліхтарі, картини, фотографії та вироби з черепахи. Все це було оцінено японцями в 720 рублів, однак комісія відзначила набагато вищу їх реальну вартість. Згідно з рапортом зберігача міського музею В. П. Куровського, вони були розміщені в особливій кімнаті й склали в музеї новий художній відділ — японський.

Залишалися речі на суму 600 руб., які при­значалися для продажу з аукціону або розіграшу в лотерею. В основному це були предмети до­машнього вжитку і споживання: чай, рис, папір для обгорток та друку, косметичні товари, ди­тячі іграшки, лампи, пальники, скло, паперова матерія, плетені кошики, підноси, скриньки, стінні етажерки, бамбук та інше. На виручені гроші П. О. Зелений запропонував, а дума при­йняла 20 грудня 1899 р. постанову утворити в банку недоторканний «Японський фонд». На відсотки з капіталу планували розмістити в міській богадільні одне ліжко з найменуван­ням — «Японське». За такий щедрий дар уряду Японії була надіслана подяка від Одеської думи на ім’я Надзвичайного посланника і повноваж­ного міністра імператорської Японської місії в С.-Петербурзі барона Хаяші.

Цікаво, що деякий період японським консу­лом в Одесі був потомственний почесний гро­мадянин Олександр Васильович Рашеєв — син грекині й відомого болгарського просвітителя, засновника училища у Габрово Васила Рашеєва. У 1893 р. О. В. Рашеєв проживав в Одесі по вул. Надеждинській, 44, там же була і канцелярія консульства до 1899 р. [1, с. 244].

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. і вій­ськова поразка Росії надовго затьмарили від­носини між обома країнами. Чимало одеситів були призвані в діючу армію, про що свідчать документи Одеського військового присутствія (ф. 315).

Під час війни студенти Новоросійського уні­верситету, зокрема корпорації «Єдність і сила», «Світанок» організовували акції підтримки Російської армії — збирали і висилали гроші у Мукден, давали концерти на користь поране­них, зустрічали моряків з крейсерів «Варяг» і «Кореєць», що затонули [3, арк. 386, 415-416].

Героєм і душею оборони Порт-Артура на­зивали 47-річного генерал-лейтенанта, коман­дира дивізії Романа Ісидоровича Кондратенка, який загинув у Японії. Рід Кондратенків похо­див із українських козаків з Катеринослава, що отримали дворянство. Роман отримав різнобіч­ну освіту — закінчив військову гімназію у По­лоцьку (1874), Миколаївське інженерне училище (1877), Інженерну академію (1882) і Академію Генерального штабу (1886). Командував ротою в Бобруйську, а потім стрілецьким полком у місті Сувалки. У 1903 р. року генерала Кондратенка було призначено командуючим 7-ю Східно-

Сибірською бригадою, котра була розширена до дивізії і відправлена до Порт-Артура. З початком російсько-японської війни генерал зміг майже з нуля створити потужний фортифікаційний комплекс у Порт-Артурі. Його гарнізон впро­довж 5 місяців відбив чотири загальні наступи японської армії. Під керівництвом Кондратенка були розроблені і застосовані нові види озбро­єння — ручні гранати, міномети, нові типи про­типіхотних мін та електризовані загородження. Генерал Роман Ісидорович Кондратенко загинув 15 грудня 1904 р. під час обстрілу японською важкою артилерією форту № 2. Без таланови­того генерала його гарнізон не протримався і півмісяця. Порт-Артур був зданий японцям

2  січня 1905 р.

Події російсько-японської війни знайшли відображення в історії одеської топоніміки. 19 вересня 1905 р. Одеська міська дума за пропо­зицією міського голови П. А. Крижановського одноголосно постановила увічнити пам’ять ге­роя Порт-Артура генерал-лейтенанта Р. І. Кон­дратенка — назвати його ім’ям Поліцейську ву­лицю і Поліцейську площу. Саме тією вулицею того ж дня несли тіло покійного від пароплаву і Одеського порту до залізничного вокзалу, звід­ки поїзд відправив його в останню подорож до Санкт-Петербурга для поховання в Олександро- Невській лаврі.

Назва вулиці існувала до радянських часів, коли 30 квітня 1920 р. у була перейменована більшовиками на честь відомого діяча німець­кої і європейської лівої соціал-демократії, марк­систки Рози Люксембург. З 10 серпня 1995 р. і дотепер вулиця носить назву письменника і поета Івана Олександровича Буніна. Площа Кондратенка також отримала нові назви за ра­дянської влади — Рози Люксембург (1920) і Віри Холодної (1924, 1996) [6, с. 268].

Не забули Кондратенка і в Порт-Артурі — те­перішньому місті Далян у Китайській Народній Республіці, де на місці його загибелі встановле­но пам’ятний знак.

У повоєнний період відомості про японців в Одесі зустрічаються в архівних документах одеського градоначальника і поліцмейстера (ф. 2, 314).

У 1906 р. віце-директор Міністерства вну­трішніх справ Росії повідомляв одеському гра­доначальнику, що японським консулом в Одесі призначено Каметаро Ііджима — колишнього секретаря Японської місії в Римі [4, арк. 1-37]. Про це свідчив указ імператора Миколи II з Урядового Сенату від 23 червня 1906 р. одесь­кому градоначальнику про визнання Ііджими японським консулом в Одесі на підставі доне­сення міністра іноземних справ від 28 квітня, що було заслухане у Сенаті. Указ був опублі­кований у «Відомостях Одеського градоначаль­ства» (№ 151).

Одразу після вступу на посаду пан Ііджима звернувся до градоначальника із проханням призначити аудієнцію іншому громадянину Японії — підполковнику артилерії Ішізака (Іс- ізакі). За словами консула, пан Ішізака був по­сланий до Росії урядом Японії для вивчення російської мови. У Санкт-Петербурзі підпол­ковник познайомився через японського військо­вого аташе з військовим міністром і начальни­ком Генерального штабу Росії. Користуючись дружніми відносинами з Ііджимою, Ішізака ви­рішив оселитися саме в Одесі. Прибув до міста у кінці червня 1906 р. і виявив бажання нанести градоначальнику візит. Виїхав з Одеси 23 лю­того 1907 р.

Щодо Каметаро Ііджими, то він перебував в Одесі вісім місяців і 30 вересня 1906 р. від­був на батьківщину. Його обов’язки продовжив виконувати Наохіко Фукуда — перекладач, а з

2 квітня 1907 р. — віце-консул Японського кон­сульства в Одесі.

Того ж місяця до градоначальника гене­рал-майора Григор’єва звернулося розвід­увальне відділення управління Генерал-квар­тирмейстера штаба Одеського військового округу. Генерал-майор Калнін повідомляв, що, за даними розвідки, чини японського консуль­ства в Одесі активно займаються шпигунством і є нагальна необхідність встановити за ними та й за всіма японцями в Одесі негласний нагляд поліції й стеження охоронного жандармського відділення.

Так, Неохіко Фукуда насправді виявився підполковником Генерального штабу Японії. Також були дані щодо можливого прибуття сюди ще одного підозрілого японця — Саіші Накашіма. Незабаром в Одесу надійшли відо­мості від російського генерального консула в Бомбеї (Індія) про клопотання тамтешнього японського консула щодо візування паспорта на проїзд до Росії Абдул Хаміда Саіші Накаші­ма. Це був «природний японець, який прийняв мусульманство й ім’я Абдул Хамід у соборній мечеті в Бомбеї», і мав намір здійснити палом­ництво у Мекку, мандруючи Росією, Туреччи­ною і Турецькою Аравією.

У 1907 р. одеський поліцмейстер доводив до відома градоначальника, що 18 лютого в Одесу прибули з Батумі майор японської служби Таке- ло Такуноуци і Фокава Шинжиро, який називав себе студентом Санкт-Петербурзького універ­ситету, і що за ними встановлено негласний на­гляд поліції [5, арк. 2].

Також були зібрані дані про Японське кон­сульство в Одесі, яке розміщувалося у будинку № 4 у Воронцовському провулку. Там, крім Нео­хіко Фукуда, проживав постійно його секретар Сеіно Сасакі, а також два служителі — одесь­кий міщанин Михайло Цибулько і харківська міщанка Олександра Ігнатушина. Завідуючий охоронним відділенням Рацишевський повідо­мляв, що віце-консула відвідують постійно 7- 8 японців, «особа, схожа на татарина, та декілька євреїв з єврейкою». Віце-консул Фукуда час­то відвідував фотографічну майстерню грека Антонопуло на Дерибасівській вулиці, кравця Попика у домі № 6 по вулиці Поліцейській, ювеліра Гавсевича і крамницю Баржанського. Він часто користувався візниками-лихачами, яких «брав на ходу». Рацишевський зазначав, що японці поводять себе надзвичайно обереж­но і скритно, і, на його думку, це свідчило про здатність японців до шпигунства і приховуван­ня своєї діяльності.

У 1908 р. Одесу відвідали шість японців. 22 червня сюди приїхав майор японської служ­би Ясутаро Такаянагі. 6 вересня прибули Таде- зю Таніно, Шанро Мізюкамі, Сагатаро Каку і Ішизабуро Кабаяші. Вони зупинилися у Лон­донському готелі, відвідали своє консульство і наступного для виїхали до Константинопо­ля. 22 листопада поліція встановила нагляд за прибулим в Одесу з Унген Хагіно Суєкі- чі — 48-річним полковником японської служ­би, військовим агентом санкт-петербурзького японського посольства. Через два дні він від­правився до Санкт-Петербурга з багажем у 5 місць. У березні 1909 р. Суєгучі перебував в Одесі вдруге. Тоді ж розвідувальне управління повідомляло градоначальника, що 20 берез­ня очікується візит в Одесу японського князя принца Куні, який прибуде з Ясс або Унген і має намір познайомитися з історичними пам’ятками і відвідати цілющі міські лимани.

Документи радянського періоду відтворю­ють складні відносини між Японією і СРСР у довоєнний період 1918-1941 рр., драматичні події Другої світової війни 1939-1945 рр., а та­кож цікаві факти розвитку економічних і куль­турних зв’язків у повоєнний час між Одесою і японськими містами, зокрема, портами. Такі свідчення є у фондах Одеського облвиконко­му, Одеського міськвиконкому, Чорноморського морського пароплавства, Інтернаціонального клубу моряків та ін.

Українсько-японська тема: одеські акценти сучасності

Державний архів Одеської області гордить­ся своїми зарубіжними зв’язками. Про попу­лярність фондів архіву свідчить той факт, що

з 2005 по 2015 р. у читальному залі досліджу­вали різноманітну тематику науковці 37 країн світу. Серед них були й гості з Японії. Так, у 1996 р. в архіві працював аспірант Університе­ту Токіо Таціо Сахара, який вивчав діяльність Одеського грецького благодійного товариства. Професор Університету Хоккайдо Сіда Кіоко досліджувала поліетнічну політику новоросій­ського і бессарабського генерал-губернатора. У 2014 р. професор економічного факультету Університету Ніігата Сакон Юкімура працю­вав над темою «Морський торговельний флот на Чорному морі у кінці ХІХ — на початку ХХ ст.». Як бачимо, японських науковців ці­кавлять інші етнічні громади та міжнародні зв’язки Російської імперії — найближчого су­сіда Японії.

Одеса і Японія мають власну історію вза­ємовідносин. Зокрема, це продовження побра- тимських зв’язків з містом Йокогамою, які були встановлені ще у 1965 р. Півстолітня дружба — це вже традиція, позначена низкою визначних подій.

Найбільш яскравий період культурного об­міну почався у 1984 р., коли заступник голови Одеської міськради Галина Ізувіта ініціювала системний підхід до розвитку міжнародних зв’язків. У 1984 р. вона очолила делегацію оде­ситів до Японії, до складу якої увійшли відомі представники науки, культури, освіти, меди­цини, зокрема, декан історичного факультету Одеського університету Заїра Першина, член Спілки художників України Микола Вилкун, ректор Одеського медичного інституту і голо­ва Одеського обласного товариства дружби з Японією Ігор Ільїн. Наступного 1985 р. Г. Ізу­віта і директор Одеського художнього музею Наталя Касько під час візиту до Йокогами організували обмін мистецькими виставка­ми та видання каталогів. Упродовж наступних десяти років ця дружба підкріплювалася ре­гулярними заходами — обміном професійним досвідом між лікарями, музикантами, актора­ми, проживанням японських дітей в одеських сім’ях і навпаки. Особливу роль у розвитку відносин між Йокогамою і Одесою відіграли голова японського товариства дружби з Укра­їною пані Акіко Мітсукава. Саме вона вела фотохроніку заходів і дарувала одеситам фото­альбоми на згадку. Є такі подарунки і в осо­бистому архіві пані Галини Ізувіти. У 2015 р. вона люб’язно передала їх цифрові копії до Державного архіву Одеської області як цінне джерело вже історичних свідчень побратим­ства міст.

У період незалежності України гарні тради­ції були продовжені [7]. Так, у 1995 р. відбувся візит офіційної делегації Одеси на чолі з мером міста Едуардом Гурвіцем в Йокогаму з нагоди святкування 30-річного ювілею встановлення побратимських відносин. 1996 р. Йокогаму від­відала спортивна делегація Одеси на чолі з олім­пійською чемпіонкою-легкоатлеткою Надією Олізаренко, яка взяла участь у Міжнародному йокогамському марафоні.

У 1997 р. в Одесі провели фестиваль япон­ського кіно, ініціаторами якого стали посоль­ство Японії в Україні та благодійний фонд «Да­лекий Схід».

19-24 липня 2005 р. відбувся візит офіцій­ної делегації України, очолюваної Президентом України Віктором Ющенком, в Йокогаму для здійснення переговорів з мером міста паном Хіросі Накада. До складу делегації також вхо­див одеський міський голова Едуард Гурвіц. Того ж року 11 членів Комітету дружби Йокога­ма- Одеса на чолі з головою комітету паном Ка- зуо Андо прибули в Одесу з нагоди 40-ї річниці встановлення побратимства: це була 14-та деле­гація японців в Одесу. У 2006 році представник міста Йокогама (офіс у Франкфурті) пан Норіо Томіока відвідав Одесу в рамках Святкування дня міста. У 2007 р. пані Йонеяма, викладач- волонтер з м. Йокогама, організувала безкош­товні курси японської мови на факультеті між­народних відносин ОНУ ім. І. І. Мечникова.

2009 р. одеський міський голова Едуард Гурвіц привітав пані Фуміко Хаясі з перемогою на вибо­рах мера м. Йокогама. Того ж року Одесу відвідав керівник представництва м. Йокогама в Європі пан Хіроюкі Окамото з нагоди святкування 215-ї річниці заснування Одеси. Наступного 2010 р. він знову відвідав Одесу з нагоди 45-річчя побра­тимських відносин між Одесою і Йокогамою. Ця дата широко відзначалася низкою культурних заходів, таких як фестиваль японського кіно; виставка творів одеських художників, картини яких були направлені в Йокогаму в якості по­дарунка його жителям; конкурс серед студентів на знання японської мови, історії та культури «Що ти знаєш про Йокогаму?»; маскарад в стилі «аніме» і японської вуличної моди та вулична вистава японською мовою. З 9 по 11 вересня 2010 р. в Одесі перебувала делегація Комітету друж­би Йокогама — Одеса. У ході візиту були про­ведені переговори щодо поглиблення співпраці між містами, зокрема, створення в Одесі парку в японському стилі.

У 2015 р. першим спільним заходом на від­значення 50-річчя одесько-йокогамської дружби стали Дні Японії в Одесі 3-5 вересня. В рамках святкової програми Одеський художній музей організував виставку японських ляльок, виши­тих куль темарі, каліграфії та фотографії. Та­кож у програмі фестивалю відбулися майстер- класи з каліграфії, орігамі та фурошикі. У день відкриття виставки Одеський художній музей відвідав Надзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Сумі Шигекі з дружиною Сумі Томоко.

Японія залишається другом України. 6 чер­вня 2015 р. в Україну прибув Прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе. Це був перший в історії дво­сторонніх відносин обох держав візит. Японія вважає неприйнятним силовий варіант вирі­шення ситуації на Донбасі і запропонувала Україні кредитні гарантії на суму 1,5 млрд до­ларів, співпрацю у галузі «зелених» інвестицій та подарувала українським правоохоронцям 1,5 тис. японських автомобілів з екологічни­ми двигунами.

Всі ці події знайшли відображення не тільки на шпальтах ЗМІ, а й у відомчих архівах Одесь­кої міськради, музеїв, редакцій газет та теле- компаній, які з часом надійдуть до Державного архіву Одеської області у статусі Національного архівного фонду і поповнять наші джерела з іс­торії українсько-японських відносин. Адже, як наголошує японське прислів’я, докази кращі за розмови.

Джерела та література

1. Адрес-календарь Одесского градоначальства на 1893 год. - Одесса, 1892. - С. 244.
2. Державний архів Одеської області (далі — ДАОО). — Ф. 16. — Оп. 75. — Д. 203. — Арк. 1-18.
3. ДАОО. — Ф. 45. — Оп. 8. (1904 г.). — Д. 17. — Арк. 386, 415- 416.
4. ДАОО. — Ф. 2 — Оп. 1. — Д. 3264. — Арк. 1- 37.
5. Там само. — Оп. 2. — Д. 2554. — Арк. 2.
   1. Майстровой Я. Я. История Одессы в названиях улиц: топонимический справочник. — Одесса: Пласке, 2012. — 436 с.
   2. Міжнародне співробітництво. Міста-побратими: Йокогама [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Одеської міської ради. — Режим доступу: omr.gov.ua (02.11.2015).