ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 15)

УДК 93(477.7)

М. В. Апонюк

Заселення українцями Буджаку: історичні джерела і родинні перекази

У публікації розглядається історія заселення Буджаку представниками українського етносу. Акцентується увага на інформативності цих переказів, зокрема тих, що існують у родинах українців Татарбунарського району Одеської області.

Ключові слова: Буджак, формування поселення, національний склад, етапи переселення українців, ро­динні перекази.

Назва Буджак для степів Причорномор’я зу­стрічається лише з початку VII ст., це турецьке слово, що означає «кут», тобто територія на за­хідному чорноморську побережжі, між гирлом Дунаю і Дністром аж до Троянських валів на південному заході. Ці мало залюднені землі ста­ли новим притулком для всіх втікачів від крі­паччини, якої там не було. Ті, хто переселився на ці землі з території України і Росії, ставали вільними людьми та тим населенням, на осно­ві якого сформувався сучасний етнічний склад даного регіону.

Буджак, що включає Акерманщину та част­ково Подунав’я, — історична область на Півдні України між гирлом Дунаю, Дністра та Чорним морем.

І якщо назва Бессарабія від самого початку була пов’язана з землями надріччя, то назва Бу­джак пов’язана насамперед зі степом. Незвичай­ний топонім Бессарабія з’явився як тенденція збереження європейської культури на противагу новому Буджаку, назва якого належить Сходу [5].

Цей багатонаціональний регіон знаходиться на крайньому Півдні України. Його історія уні­кальна тим, що тут протягом тисячоліть пере­хрещувались шляхи різних народів, залишаючи свій слід у культурі та історії.

Народи мирно співіснували протягом сторіч та змогли зберегти свою ідентичність по сьо­годнішній день. Взаємопроникнення культур стало джерелом особливостей менталітету насе­лення південної частини України, в тому числі і українців, які складають більшість населення даного регіону.

Згадаймо історію цих земель: з середини XI ст. в південні степи вторглися тюркські племена кочівників — половців. У першій половині XIII ст. ці землі були захоплені монголо-татарами. В середині XV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди Буджак підпав під владу Молдавського князів­ства, яке з 1456 р. опинилося в залежності від Туреччини. З того часу почався майже 300-літ- ній період турецького панування, яке найбільше вплинуло на історичний розвиток краю.

Населення найбільших міст Північного Причорномор’я в османський період було до­статньо строкатим. У Буджаку (Кілія, Аккерман, Ізмаїл), крім тюркського населення, проживали також українці, молдовани, євреї, греки та ін.

У 1812 р., згідно з Бухарестською мирною угодою, територія Буджаку перейшла до скла­ду Російської імперії. У 1918-1940 рр. та 1941­1944 рр. Буджак разом з усією Бессарабією вхо­див до складу Румунії.

Після переходу цих земель в 1812 р. до скла­ду Російської імперії степи між річками Дунай та Дністер залишались малоосвоєними осілим населенням, згодом в етносоціальному розвит­ку Бессарабії відбуваються кардинальні зміни.

Найближчою до нас сторінкою в історії фор­мування етнічного складу даного краю є події XVIII-XIX ст. Основу українського населення Буджаку становили втікачі кріпаки, державні селяни, козаки Задунайської Січі, волонтери Буджацького та Усть-Дунайського полків.

Колонізація Півдня України у великій мірі відбувалась стихійно. Загалом можна виділити декілька етапів переселення українців на тери­торію Буджаку:

I   етап — це були селяни-кріпаки, які тікали від своїх панів і шукали в степах Буджаку по­рятунок від панської сваволі. З тих часів на цій
території почало облаштовуватись українське селянство.

Також ці землі з давніх часів були пов’язані з українським козацтвом. Саме в степу гартували себе лицарі Байди Вишневецького, і саме під їх захистом і впливом зростала кількість україн­ського селянства в Буджаку.

ІІ  етап — це козаки. Населення Дунай — Дні­стровського межиріччя має давні козацькі тра­диції. Перша значна хвиля переселенців козаків опинилась тут після 1710 р. — це були мазепин- ці. І до сьогодні їх нащадки мешкають у Старій Царичанці. До речі, саме у цьому козацькому селі на фронтонах дахів — дерев’яні чотири­гранні прикраси у формі пернача — символи отамано-полковничої влади (у цьому будинку мешкає козак) [2].

Козаки як правило осідали хуторами по гир­лах Дунаю і Дністра.

Після зруйнування Катериною ІІ Запоро­зької Січі в 1775 р. козацька маса розійшлася по величезних земельних просторах, зокрема і на південь України, забравши з собою ті віль­ні думки, проти яких Катериною ІІ і було вла­штовано погром. Знищення основної організації українського козацтва, Наддніпрянської Січі, не завадило виникненню формувань такого типу. З ними також почалася і нова хвиля пере­селення селян. За козаками традиційно тяглися і селяни, котрі тікали від панщини.

Козаки розселялись в Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра, від Аккермана до Бендер, в тому числі і Буджаку, в дунайських гирлах — у Вилковому, Кілії, біля Тульчи і Галаца.

Приймаючи до себе козаків, Османська ім­перія послаблювала позиції Російської імперії, а оскільки та вимагала їх повернення, то було вирішено переселити їх за Дунай.

Тут була заснована Задунайська Січ, яка стала надійною сторожею кордонів Османської імпе­рії. В історичних документах є відомості, що з 1807 р. в Татарбунарах деякий час знаходилась резиденція кошового отамана Задунайської Січі.

Адже після ліквідації Запорозької Січі близь­ко 10 тис. козаків на чолі з отаманом Бахматом поселились на Буджаку. За іншими даними, на Дунай переселились 5 тис козаків. У війні між Російською та Османською імперіями 1806­1812 рр. частина їх перейшла на російський бік. І з них був сформований загін Усть-Дунайського війська з 500 осіб. Уже в 1823 р. ці козаки були поселені в с. Акмангіт (тепер с. Білолісся Татар- бунарського району Одеської області) Аккер- манського повіту.

Вихід в цей район поставив перед російським командуванням питання про взаємовідноси­ни з біглим сюди українським населенням, зо­крема, задунайськими запорожцями. Генерал- лейтенант О. Ф. Ланжерон, який командував корпусом на Дунаї, писав у січні 1807 р., що задунайські козаки можуть «наносити шкоду більш, ніж турки і татари». Тому російське ко­мандування вжило низку заходів, щоб залучити їх на свій бік, обіцяючи всі пільги, якими ко­ристувались чорноморці на Кубані.

Враховуючи успіх у формуванні волонтер­ського полку з задунайських запорожців та з біглого українського населення, в 1807 р. було вирішено створити на Дунаї козацьке військо, давши йому найменування Усть-Дунайського.

У зв’язку із збільшенням населення в с. Акмангіт частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. було засноване с. Старокозаче (тепер у Білгород- Дністровському районі Одеської області).

Чутки про створення Січі на Дунаї пішли Україною та викликали серед селянства надії на відродження козацтва. Це призвело до знач­них втеч населення до Дунайської Січі, що при­скорило ліквідацію війська.

Після ліквідації Усть-Дунайського козацького війська переважна більшість козаків лишилась в Бессарабії. Усть-дунайці та задунайські козаки, запорожці, які переселялись до них протягом 20-х рр. ХІХ ст., неодноразово звертались до дер­жавних установ з домаганнями створення в краї козацького війська з центром в с. Акмангит [1].

Про козацьке коріння сучасних буджацьких (бессарабських) українців свідчить і фолклор та безліч козацьких пісень, які співають і сьогодні на території Буджаку [6].

ІІІ  етап переселення українців у даний регіон був пов’язаний з колонізаційною політикою Ро­сійської імперії. Сюди переселялись українські та державні селяни.

За переказами у моїй родині, дідусю моєї прабабусі Корнію, якого сюди переселили разом з 9 братами, тобто цілою родиною, наприкінці ХІХ ст., виділили по 10 десятин землі та надали пільги — 25 років звільнення від податків. Тоді українці розділяли землі поміж родинами та брали її у вічне користування. Та оскільки тут були малопридатні землі для сільського госпо­дарства, мій пращур намагався звідси втекти. Це йому не вдалося, оскільки його неодноразо­во повертали. Повернувшись, він (Корній) осе­лився на місці, де з часом утворилось с. Зарічне Татарбунарського району [4].

З матеріалів «Географії та статистики Ро­сії» за 1863 р., де згадується регіон — так звана Бісова — арабія (що за всіма ознаками є Бес­сарабія), в 1856 р. почали розповсюджуватись чутки серед селян, що в цьому регіоні кріпакам роздають вольності. Тому селяни почали масо­во переселятись і тікати в цей регіон. Напри­клад, в Александріївському уїзді одне село за іншим почали переселятись у Бессарабію. Ці групи затримувались на переправах біля рік, а на питання куди їдете, відповідали, що на переселення. Тоді їх повертали до поміщиків та карали. Вказується, що ці плітки є безпід­ставними. Також автор дає характеристику ментальності українців [7].

Також українцям Бессарабії приділяв увагу і письменник І. Нечуй-Левицький у своїй по­вісті «Над Чорним морем». Він писав, що «на Бессарабії не було такої панщини, як на Украї­ні. Люди обробляли панам за поле, але пани не мали права купувати й продавати людей». Що підтверджується родинними переказами і моєї сім’ї, деякі представники якої працювали в на­ймах, здебільшого на єврейських та німецьких колоністів, але про панщину ніде не згадується. І. Нечуй-Левицький також писав, що бессараб­ські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди тікали за часів панщини українці з Поділля, Київщини, Хер­сонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. Вони оселялись біля Акермана, Бендер і навіть між молдаванами, скрізь по Бессарабії [3].

На жаль, українців Бессарабії кінця ХІХ — поч. ХХ ст. дослідження етнографічного харак­теру обминули, науковців того часу цікавили молдавани, євреї, цигани, болгари, гагаузи.

Буджацькі українці, як ми знаємо, почали масово заселяти цей регіон, будучи пересе­ленцями з інших регіонів України, які почали освоювати степові простори. Внаслідок сусід­ства та взаємопроникнення культур з іншими національностями, які проживають у Буджа­ку, мають свої особливості у мові, культурі та господарстві. Але, незважаючи на це, є пред­ставниками багатогранної культури України та зуміли зберегти свою національну самобут­ність та культуру.

Джерела та література

1. Бачинська О. А. Українське населення Придунайських земель ХУІІІ - початок ХХ ст. / Олена Анатоліївна Бачинська. — Одеса: Астропринт, 2002. — 328 с.
2. Бачинский А. Д. Происхождение и состав украинско- русского населения Буджака и низовий Дуная конца XVIII и начала XIX в. // Зап. Одес. археолог. об-ва. — 1967. — Т. 2 (35). — С. 136- 150.
3. Нечуй-Левицький І. Над Чорним морем [Електрон­ний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrbooks.com/ ua/Nad_ Chornym_ morem/
4. Особистий (сімейний) архів. — Спогади О. В. Карпової.
5. Паламарчук С. Забытая земля: историческая область Бессарабия. — Одеса: Астропринт, 2008. — 284 с.
6. Смаль К. Пісні Буджацького степу. — Татарбунари: Редакція газети «Лиман», 2003. — С. 64- 71.
7. Шмидт А. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Херсонская губерния [Електронний ресурс]. — СПб.: Воен. тип., 1863. — Ч. 1. — Режим доступу: http://www. runivers.ru/lib/book3308/16903.