ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 2)

Ю. Слюсар

Про військові реліквії через 60 років після Великої Перемоги.

Реликвии /лат. reliqиiае - остатки, останки/…
Особо чтимые, дорогие по воспоминаниям предметы /исторические Р., семейные и др./
Большая Советская Энциклопедия. - М., 1955. - Т. 36. - С. 389 - 340.

     Цей ювілей Перемоги народів антигітлерівської коаліції над фашистською Німеччиною та її союзниками у 1945 р. населення України зустріло в умовах загострення у суспільстві полеміки по комплексу проблем, пов'язаних з темою Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.
    Підготовка та святкування 60-річчя звільнення України від німецько-фашистських загарбників та 60-річчя Перемоги проходили на офіційному рівні, святкові церемонії за участю можновладців, що пройшли по всій країні, вшанування ветеранів війни, присутність високих осіб української держави та учасників Параду Перемоги на урочистостях у Москві, нібито, свідчать про розуміння нашого політикуму вагомості внеску народу України у спільну боротьбу з фашизмом та вірності широких верств населення ідеалам Перемоги.
    Але гострі дискусії у парламенті з питання визнання вояків УПА ветеранами II Світової війни, палке обговорення доцільності проведення параду у Києві 9 травня 2005 р. свідчать про протистояння певних суспільно-політичних сил, яка і знаходить своє відображення як у "вільних" засобах масової інформації, так і у наукових працях. З одного боку ті, для кого Перемога є вагомим аргументом на користь радянського державного ладу та марксистсько-ленінської ідеології. Тому у максималістській уяві їх трибунів Велика Вітчизняна війна потроху перетворюється у Велику Комуністичну (1). З другого - послідовники борців за незалежність України, які вважають Перемогу поразкою своєї справи у середині XX ст. Вони переконані, що в часи "радянсько-германської війни", єдиними захисниками українського народу були герої-повстанці ОУН-УПА (2).
    Привертає увагу поміркована позиція тих дослідників та публіцистів, які, не зрікаючись гасел Великої Вітчизняної війни та ідеалів Перемоги, намагаються зосередитись на подіях в Україні, зокрема, в її регіонах, наголошуючи на втратах та звитяжстві, перед усім, нашого народу. Свідомо, чи мимоволі, ці вчені та літератори звужують рамки епохальних подій, що струсонули світ у 40-ві рр. XX ст. Тому у читача деяких з їх праць створюється враження, ніби й не було спільних зусиль народів СРСР по подоланню фашистської агресії, не існувала антигітлерівська коаліція (3).
    На сторінках книг, журналів та газет, у телевізійних та радіопередачах все частіше пишуть і кажуть "наша армія", замість "Червона армія", "наш народ" замість "радянський народ", або "народи СРСР", "Вітчизна" замість "Радянський союз", "Друга Світова війна" замість "Велика Вітчизняна". Слова "геноцид", "фашизм", "гестапо" у пресі всіх напрямків, та в публічних виступах використовуються досить вільно, поза історичним контекстом. Пристрасті, що вирують при обговоренні теми минулої війни, заважають багатьом з вітчизняних інтелектуалів об'єктивно оцінювати історичні події, зберігати професіоналізм, дотримуватись норм етики.
    Цікаво, що з першого варіанту цієї статті, що був надрукований п'ять років тому у щорічнику "Історична пам'ять" Одеської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, редакційна колегія, без погодження з автором, вилучила строки з критикою позицій сталіністів, залишивши зауваження щодо радикалізму націонал-патріотів, а назва статті була змінена (4).
    Такі відверто суб'єктивні позиції та вчинки, роз'їдають саме історичну пам'ять про війну, яка коріниться глибоко у свідомості народній, існує майже на генетичному рівні. Звуження кола безпосередніх учасників та свідків подій, 1941-1945 рр., зменшення їх життєвої активності і, відповідно, потоку інформації про ті часи, тільки поглиблює цю негативну тенденцію.
    Тому зростає значення реліквій Великої Вітчизняної війни:
    1. Нерухомих пам'яток історії та культури - військових та громадянських поховань, будівель та споруд, місць боїв та розташування військових частин та партизанських таборів і встановлених на них пам'ятних знаків, творів монументального мистецтва.
    2. Рухомих пам'яток - нагород, речей обмундирування та екіпіровки, зброї та військової техніки, документів та кінофотофономатеріалів, творів образотворчого мистецтва та книжок періоду війни, або зв'язаних з темою війни.
    Ці реліквії були й зостаються об'єктом дослідження для вчених, джерелом наснаги для творців, знань для просвітян, засобом виховання - основою народної пам'яті про війну.
    Сучасний стан їх викликає занепокоєння.
    Здається, у наших краях пам'ятки війни не знищують з ідеологічних міркувань. Але з монументів та надгробків зловмисники крадуть металеві, мармурові, гранітні деталі. Кожного року трапляються випадки вандалізму на цвинтарях - наслідок невігластва та сатанинських культів (5). Т. з. "чорні слідопити", нехтуючи мораллю, грабують поховання часів війни, розкопують місця найбільш жорстоких боїв /наприклад, у Східному секторі оборони Одеси 1941 р./ Вилучені особисті речі загиблих, предмети спорядження, зброя, документи, нагороди перестають бути частиною поховального інвентаря, або культурного шару і становляться рухомими пам'ятками. Як правило, ці знахідки потрапляють не до державних установ, або музеїв на громадських засадах, чи до справжніх колекціонерів, а до рук осіб, у кращому випадку, просто байдужих до історичної долі та майбуття Батьківщини. У них же концентрується більшість реліквій, що залишаються після смерті ветеранів війни. При цьому, рідкісні радянські та іноземні нагороди, зброя, солдатські медальйони та жетони користуються величезним попитом, їх намагаються вивезти за кордон, а фотографії, листи, інші папери іноді просто знищують. Під загрозою опинились і живі ще учасники Великої Вітчизняної війни. Місцева преса раз по раз друкує відомості про пограбування їх самих та їхніх домівок (6).
    Дії організаторів та виконавців "могильного" бізнесу по відношенню до музейних зібрань складаються з збирання інформації про річ, що їх цікавить, намагань її виміняти, придбати, або вкрасти. Найбільш вразливими для цих злочинних дій стають експозиції громадських музеїв (тих, що не мають статусу юридичної особи). В них, як правило, відсутня охорона, немає доглядачів залів, через брак коштів не встановлена сигналізація. Смуга пограбувань цих закладів тягнеться ще з радянських часів. Службова етика не дозволяє авторові статті обговорювати обставини крадіжок експонатів з державних музейних установ, але слід визначити і проаналізувати самі факти їх скоєння.
    З іншого боку, експозиції музеїв намагаються змінити, відповідно своєму баченню історії, ідеологічним та особистим вподобанням, представники радикальних громадсько-політичних кіл. Їх стиль - тиск, під виглядом методичних рекомендацій, або у вигляді наукової дискусії, звернення та скарги. Як найбільш характерні приклади, можна згадати вимоги деяких членів Одеської секції Українського комітету Ветеранів Великої Вітчизняної війни до авторів експозиції Одеського історико-краєзнавчого музею "Одеса і край у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр." зробити заключний комплекс більш бравурним, менш скорботним, та настійливі пропозиції групи учасників V Міжнародного конгресу Україністів змінити назву експозиції, розпочати її з показу матеріалів Пакту Молотова-Рібентропа, частково вилучити радянську символіку. /Відповідно 1995 та 1999 р./.
    Екстремісти та "гробокопачі", попри очевидну різницю інтересів, як не дивно, єдині у намаганні зруйнувати природно-історичний ландшафт нашого краю, цілісність державних, громадських, приватних зібрань та експозицій. Тому їх дії суттєво підривають історичну пам'ять народу, суспільство несе від їх діяльності великі моральні, інформаційні та матеріальні втрати.
    Що ж нині можуть протиставити цим руйнівним тенденціям здорові сили нашого суспільства, зокрема на Одещині?
    Клопотаннями ветеранських організацій, соціально-політичних та культурологічних громадських об'єднань, в Одесі відновлюються пам'ятки та пам'ятні знаки, встановлені на честь і в пам'ять героїв та жертв війни, проводиться благоустрій прилеглої території. Так за ініціативою льотчиків встановлені дошки на честь тих, хто бився з ворогом у небі Одеси у 1941, 1944 рр. Ці дошки стали гідним доповненням пам'ятнику воїнам 69- авіаційного винищувального полку на 5-й станції Великого Фонтану.
    Члени клубу "Золота Зірка", домоглися реставрації Дошки Героїв Радянського Союзу на Театральній площі нашого міста. Завдяки фінансовій допомозі Одеського обласного німецького товариства "Відергебурт" проведено благоустрій та реконструкцію кладовища німецьких, румунських та угорських військовополонених за адресою: м. Одеса, вул.. Промислова, 35.
    Пошуком поховань загиблих воїнів, та пам'ятних місць періоду Великої Вітчизняної війни, окрім відомого на Одещині клубу "Пошук", займаються співробітники та актив Одеського обласного гуманітарного центру позашкільної освіти та виховання. Результати їх роботи, підсилені архівними розвідками та вивченням літератури, знайшли своє відображення у серії краєзнавчих видань "Книга пам'яті" (2000-2005 рр.). Ця серія виходить за підтримки Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації. Нажаль, це управління майже не контролює і не координує діяльність інших пошукових загонів. Невеликі самодіяльні групи дослідників, або поодинокі шукачі, отримавши офіційний дозвіл, проводять розкопки вздовж лінії оборони Одеси 1941 р. У разі знаходження солдатських медальйонів, вони сповіщають про це військові комісаріати і висувають клопотання про перепоховання решток загиблих. В інших випадках - діють на свій розсуд, знахідки, як правило, стають часткою приватних колекцій, кістки загиблих радянських воїнів, або солдат армій супротивника просто закопують у землю без будь-якого ритуалу, та зовнішніх ознак поховання. Лише частина знайденого потрапляє до рук фахівців - до музейних зібрань.
    Саме професіоналізм дозволяє співробітникам музеїв у непростих соціально-економічних умовах зберігати та примножувати ці зібрання, підтримувати у належному стані та вдосконалювати експозиції, проводити на їх основі велику науково-просвітницьку роботу. Скуті застарілими інструкціями, обмежені хронічною нестачею коштів, вони, все ж таки, забезпечують надходження до музейних фондів рухомих пам'яток - військових реліквій з родин ветеранів, отримання у населення відомостей по темам, дослідження яких не заохочувалося у радянські часи - окупаційному ладу на території Одещини, руху опору загарбникам, економічному та культурному життю краю у 1941-1944 рр. тощо.
    Співробітники Одеського історико-краєзнавчого музею збирають фонотеку спогадів учасників Другої Світової війни. Непростим, але нагальним завданням зостається пошук свідоцтв про діяльність ОУН та ОУН-УПА на Півдні України (7).
    До традиційних форм науково-просвітницької діяльності - оглядовим та тематичним екскурсіям, зустрічам учнівської, студентської молоді та військовослужбовців з ветеранами боїв за Одесу, презентацій книг про війну, видання буклетів та комплектів листівок, що репрезентують рідкісні експонати, в останні роки додалися науково-учнівські практичні конференції, які проходять безпосередньо у експозиції. Їх особливістю є поєднання процесу отримання знань, навиків самостійної роботи, з емоційним сприйняттям теми війни, завдяки комунікативним відносинам з експонатами. Це - спільна знахідка працівників Одеського історико-краєзнавчого музею та викладачів Української гімназії № 2 м. Одеси.
    Найбільш активною формою використання експозиції є відкриття у неї малих виставок, приурочених до днів початку та завершення оборони Одеси 1941 р., звільненню міста у 1944 р., та Перемоги 1945 р., також Дня Скорботи (початку Великої Вітчизняної війни), Дня Партизанської Слави. Представлені на них матеріали дозволяють більш повно розкрити підтеми, показані у постійній експозиції, тему війни вцілому. На відкриття запрошуються ветерани, військові, урядовці, науковці, молодь, справжні колекціонери та шанувальники історії свого краю. Вони знайомляться, обмінюються думками, зав'язують творчі й ділові контакти. Важливим наслідком таких заходів стають звернення до музею громадян, із пропозицією, або проханням, узяти на постійне зберігання військові реліквії.
    Ознакою науково-просвітньої діяльності філії Одеського історико-краєзнавчого музею - Меморіалу героїчної оборони Одеси, що становить собою величезну експозицію просто неба, стали масові заходи - мітинги, урочисті церемонії, театралізовані вистави, які збирають значну кількість учасників та глядачів.
    Таку ж важливу, копітку і, водночас, творчу роботу проводять районні та міські державні та більшість громадських музеїв. Проте можливості їх обмежені, масштаби діяльності відповідно менші й результати скромніші.
    Традиції збереження й використання військових реліквій склалися і в інших організаціях та закладах. Це робота з документами в інтересах науки, або по запитам громадян в Державному архіві Одеської області, увічнення пам'яті загиблих воїнів організаціями Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, просвітницько-публіцистична місія ветеранських об'єднань та ін (8).
    Нажаль, діяльність позитивних сил суспільства розрізнена, недостатньо скоординована і не має належної підтримки з боку держави. Державо-службовці і народні обранці так чи інакше реагують на окремі ситуації, ініціативи громадськості, іноді створюють грізні комісії та приймають принципові рішення, але розуміння проблеми вцілому на рівні влади немає.
    Однією з головних причин цього є ставлення до історико-культурної спадщини, як цінного майна. Будівлі, споруди, ділянки землі, сприймаються передусім як нерухоме майно, з якого держава має отримати прибуток. Їх оренда, продаж, забудова, як правило, приводить до непоправних культурних втрат. Некрополезнавство взагалі не сприймається не тільки чиновництвом, але й деякими інтелектуалами, які зневажливо ставляться до тих, хто опікується справою переховання загиблих воїнів та мирних мешканців, досліджує могили й цвинтарі.
    Науково-просвітні заклади, як неприбуткові, десятиріччями не отримують фінансової та організаційної допомоги, що ставить справу зберігання та використання музейних предметів, архівних та бібліотечних фондів майже у безвихідь, стримує творчий потенціал їх співробітників.
    Поза увагою держави залишаються приватні колекції та сімейні зібрання реліквій минулої війни. Якщо визначні колекціонери можуть якось легалізувати себе, завдяки співпраці з державними установами, то численні дрібні аматори-збирачі чи члени родин з певними традиціями, матеріалізуючи свої військово-патріотичні почуття, йдуть навпростець, поза методикою, не орієнтуючись у чинному законодавстві, і кінець-кінцем потрапляють у поле зору компетентних органів.
    Але ж гармонійне співвідношення громадських та державних зібрань, приватних колекцій, родинних реліквій, є чи не головним фактором успішного вирішення проблеми зберігання рухомих пам'яток, зокрема свідоцтв тієї війни!
    Співіснування та співпраця державних закладів, громадських осередків зберігання та вивчення військових реліквій, що спиратиметься на родинні традиції - це, на думку автора статті, вірний напрямок на шляху оздоровлення суспільства. Цей напрямок вимагає розробки, запровадження у життя загальнодержавної програми. Але, не чекаючи її прийняття, необхідно клопотаннями місцевої влади, об'єднати зусилля вищезгаданих осередків патріотизму. Політика обласної, районних, міських адміністрацій та депутатського корпусу Одещини має бути спрямована на організацію дієвої охорони нерухомих пам'яток і у вузькому розумінні цього слова, активізацію шляхом організаційного укріплення та науково-методичного забезпечення пошукової роботи. Окремим напрямком пам'ятко-охоронної діяльності, із розробкою перспективного плану дій, має бути вшанування пам'яті загиблих у війні. Справою професійної честі кожного службовця, моральним обов'язком кожного громадянина повинно стати поховання загиблих у Великій Вітчизняній війні - до останнього солдата! (9)
    Необхідно забезпечити цілісність архівних, бібліотечних фондів та музейних зібрань, їх поповнення рухомими пам'ятками, які надходять внаслідок пошуків, від громадян, або з інших джерел.
    Принциповим питанням є підтримка й заохочення на державному рівні справжнього колекціонування, створення домашніх експозицій - важливого фактора виховання громадянина, забезпечення цим видам діяльності правової основи. Водночас повинна вестись безкомпромісна боротьба з "чорними слідопитами" та іншими розкрадачами національних багатств в межах Одеської області.
    Враховуючи, що органам влади та науково-просвітнім установам важко сьогодні контролювати оббіг рухомих пам'яток, перешкоджати їх знищенню, доцільно розглянути питання про створення, на спонсорські кошти, Фонду рятування військових реліквій. Головними завданнями його мали б стати придбання, тимчасове зберігання, та вирішення подальшого використання цього різновиду культурних цінностей - передачі до державних закладів і громадських установ, можливо, продажу колекціонерам, чиї зібрання узяті на облік і т.п.
    При потребі, можна відновити традицію передачі нагород померлих ветеранів у військові комісаріати, для їх подальшого утримання державою.
    Мета запровадження цих заходів повинна бути одна - зберегти для суспільства військові реліквії, як основу народної пам'яті про війну.
    Органи влади мали б стимулювати науково-методичні дослідження з цього питання, та заохочувати доброзичливе, незаангажоване висвітлення проблеми зберігання та використання пам'яток у засобах масової інформації. Такі заходи, могли б суттєво скоротити поле діяльності руйнівних сил та створити у нашому суспільстві передумови для більш об'єктивного відношення до військових реліквій та більш ефективного використання їх у цілях розвитку вітчизняної науки, просвітництва та культури.
    60 років тому останні залпи Великої Вітчизняної війни переросли у урочистий салют на честь Великої Перемоги. Через 30 років скінчилась Холодна війна. Рано чи пізно, прийде кінець і жахливому наслідку цих конфліктів - ідеологічній війні, що знекровлює наше суспільство. Тоді нові покоління українських громадян звернуться до реліквій минулих часів, дбайливо збережених батьками, й відчують трагізм і велич подій першої половини 40-х років XX ст., повною мірою оцінять жертовний внесок нашого народу у боротьбу людства з пошестю минулого віку - фашизмом.

(1) Васильченко Н.З. Книга Памяти и Книга Скорби Украины - историко-мемориальный сериал по увековече- нию памяти жертв фашизма в Великой Отечественной войне // Историческая память. - Одеса, 2000. - № 2. - С. 15-16; Сусоров В.Д. Дружба народов - важнейший фактор Победы // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 17-18; Шитюк М.М. Партизанський і підпільний рух на території Миколаївщини (1941-1944) // Историческая память. - Одеса, 2000. - № 2. - С. 28-30; Агриков Р.П., Лучинкина В.И. Аллея Славы. - Одесса, 2004. - С. 7-29, 124-130; Агриков Р.П., Лучинкина В.И Царихин Н.И. Пояс Славы города-героя Одессы. - Одесса, 2005. - С. 183-186; История должна быть правдивой // Правда Причерноморья. - 2005. - № 35 (276). - С. 4; Тронько П.Т. Внесок народу України в Перемогу над гітлерівськими загарбниками // Український історичний журнал. - К., 2005. - № 3. - С. 95-100.
(2) Гонтар А.В. Проблемы изучения Великой Отечественной войны в курсах истории и культуры Украины // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 19;Лисенко О.Є. Друга Світова війна, як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам'яті // Український історичний журнал. - К., 2004. - № 5. -С. 5-6, 10-11; Патриляк І.К. До питання про внесок ОУН та УПА у боротьбу проти нацистських окупантів на території України // Український історичний журнал. - К., 2004. - № 5. - С. 81-95; Ветеранам ОУН-УПА - державне визнання // Нація і держава. - 2005. - № 35 (95). - С. 1-2; Передова стаття // Нація і держава. - 2005. - № 35 (95). - С. 1; Голиш Г.М. Наслідки німецько-радянської війни для неповнолітніх громадян України // Український історичний журнал. - К., 2005. - № 3. - С. 37-49; Патриляк І.К. Підготовка старшин та підстаршин у військових школах УПА // Український історичний журнал. - К., 2005. - № 3. - С. 61-82.
(3) Гонтар А.В. Проблемы изучения Великой Отечественной войны в курсах истории и культуры Украины // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 18-20; Гуськов Л.И. Слово о героизме // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 26-27; Захарченко О.О. Аграрна політика нацистів на окупованій території України // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 45-46; Стафеев Н.Ф. Пояс Славы - наша гордость и боль // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 13-14; Усатюк И.Ф. О последствиях войны на Украине // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 33-34; Щетников В.П. Одеський державний університет ім. Мечникова // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 22-23; Сидоров С.В. Штрафні підрозділи як форма покарання радянських військовослужбовців та бойового використання військ у роки Другої Світової війни // Український історичний журнал. - К., 2004. - № 6. - С. 60-67; Якупов Н.М., Щетников В.П. Подвиг Одессы. - Одесса, 2004. - С. 3, 130, 143; Якупов Н.М. Весну принесли на знаменах. - Одеса, 1984. - С. 126; Іванов О.Ф., Іваньков І.О. Політика нацистського режиму стосовно східних німців України // Український історичний журнал. - К., 2005. - № 3. - С. 83-95; Кентій А.В., Лодзинський В.С. Партизанський рух 1941-1944 рр. в Україні // Український історичний журнал. - К., 2005. - № 3. - С. 3-16; Могильницька Галина. День Перемоги // Думська площа. - 2005. - № 17 (476). - С. 1; Ременный Л. И. Оборона, ставшая началом Великой Победы. - Одесса, 2005. - С. 104; Романько О.В. Підрозділи Східних легіонів у німецьких збройних силах (1941-1945 рр.) // Український історичний журнал. - К., 2005. - № 3. - С. 50-51.
(4) Слюсарь Ю.А. О значении военных реликвий - знака незабываемого времени // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 10-12.
(5) В полнолуние, 13-го числа… // Одесский вестник. - 2005. - 2 июля. - С.16; Клочкова Елена. О нас и о тех, кого с нами нет // Одесский вестник. - 2005. - № 229-230. - С. 4.
(6) Полювання проти совісті // Думська площа. - 2005. - № 27. - С. 1-3.
(7) Сусоров С.В. Слідчі справи репресованих як історичне джерело // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 30-31.
(8) Фуртатов В.Н. Роль Советов ветеранов в военно-патриотическом воспитании // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 35-36.
(9) Шувалов Р.А. Увековечение памяти павших воинов - забота бессрочная // Историческая память. - Одесса, 2000. - № 2. - С. 37-39.