ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 3)



І. Матяш

Проблеми розвитку архівознавства в Україні на сучасному етапі
                                                                                                            
    Архівознавство як наука про архіви - порівняно молода історична дис-ципліна, конституювання якої пов'язане з XIX ст. В Україні активного розвит-ку вона набула в 1920-х рр., коли відбулося становлення національної школи архівознавства, розроблено теоретико-методичні засади обліку, описування, зберігання архівних документів та використання архівної інформації, при Українському центральному архівному управлінні створено першу наукову установу - Кабінет архівознавства, започатковано архівну періодику, апробо-вано різні форми архівної освіти. Традиції "золотої доби" української архівіс-тики склали підґрунтя розвитку вітчизняного архівознавства на сучасному етапі. Водночас актуальними для кінця XX - XXI ст. залишаються проблеми архівної науки того періоду, чи не найважливішими серед яких є формування структури науки та напрямів досліджень, підготовка наукових кадрів, здатних забезпечити розвиток теоретичних досліджень.
    Півтора останні десятиліття в Україні показовою є результативність нау-ково-організаційної діяльності в сфері архівістики. Її проявом є створення в 1990-х рр. спеціалізованих наукових установ як у академічному секторі, так і в галузевому - в системі Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України (нині - Державний комітет архівів України). Так, на базі відновленої 1987 р. Археографічної комісії УРСР у липні 1990 р. розпочав діяльність Ін-ститут української археографії (з лютого 1995 р. - Інститут української архео-графії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України). Зусилля співробітників інституту зосередилися на цілеспрямованому виявленні, науко-вому опрацюванні та публікації історичних джерел, виданні творчої спадщини українських учених та громадсько-політичних діячів, розробленні питань істо-рії та теорії археографії. У вересні 1992 р. було створено Інститут рукопису (на базі відділу рукописів) та Інститут архівознавства (на базі відділу архівних фондів) ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України (нині - Національна бібліоте-ка України ім. В. І. Вернадського). На обидві наукові установи, крім розвитку досліджень у галузі науково-дослідної, науково-методичної і науково-інформаційної роботи з рукописними та архівними фондами, покладалися фу-нкції центрів зберігання писемних джерел та рукописних книг, архівних коле-кцій, Архівного фонду НАН України. Це, з одного боку створювало ідеальні умови наукової лабораторії з безпосередньою близькістю фондів, в з іншого - ускладнювало "чисту" дослідницьку роботу іманентною потребою формуван-ня, обліку, описування, зберігання документів та використання архівної інфо-рмації. В травні 1994 р. архівна система України вперше після закриття 1934 р. Кабінету архівознавства Укрцентрархіву та неодноразових спроб відкриття подібної установи за радянської доби отримала галузеву наукову інституцію - Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавст-ва, покликану забезпечити архіви теоретико-методичною базою для здійснен-ня їхніх основних функцій. Перед новоствореними інститутами висувалися за-вдання проведення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі архіво-знавства, документознавства, археографії, джерелознавства, інших спеціаль-них історичних дисциплін. Специфіка діяльності кожної установи створювала умови для локалізації завдань і сприяла інтеграції зусиль науковців для вико-нання спільних проектів, продукування нових знань.
    Зокрема, спільно з іншими академічними інститутами, вищими навчаль-ними закладами, спорідненими профільними установами ІУАД розробив і по-чав реалізовувати широкий план створення фундаментальної джерельної бази для розвитку гуманітарних наук. Істотне значення для архівної справи мав та-кож розроблений академічними інститутами спільно з Головним архівним управлінням і прийнятий 1992 р. Державним комітетом України з питань нау-ки і технологій комплекс проектів, об'єднаних у програму "Книжкова спад-щина України: створення бібліографічного та археографічного реєстру і сис-теми збереження та загальнодоступності". Одним із напрямів програми ("Ар-хівна та рукописна Україніка: Національна зведена система документальної інформації") стало створення бази даних і комплексу документальних публі-кацій Україніки. В ході розроблення основних положень програми виробляли-ся методологічні принципи та методичні прийоми міждисциплінарного харак-теру, активно застосовувані в роботі архівних установ.
    Зауважимо, що державна підтримка розвитку спеціальних історичних дисциплін в умовах переосмислення методологічних засад суспільних наук, початку інтеграції в світове наукове товариство відкривала реальну можли-вість надати повноцінності напівзнищеним і заангажованим за радянської доби маргінальним дисциплінам, зокрема архівознавству, археографії, джерелознав-ству. Водночас мінімізоване матеріально-технічне й фінансове забезпечення новостворених інститутів ставило їх перед небезпекою отримати невідповід-ний кадровий склад (на той час, зокрема, архівознавців готував лише Москов-ський державний історико-архівний інститут та архівістів - Київський універ-ситет) й змушувало ранжувати наукові завдання, віддаючи пріоритет нагально необхідним прикладним дослідженням і відсуваючи вирішення теоретичних проблем (що в перспективі створювало серйозну загрозу для науки).
    Теоретичні й прикладні архівознавчі (поспіль із документознавчими) до-слідження набули пріоритетного значення в діяльності УНДІАСД. Наукові за-вдання щодо створення концепцій та моделей розвитку архівної справи і до-кументаційного забезпечення управління в умовах формування інформаційно-го суспільства, удосконалення методів архівознавства, осучаснення понятійно-го апарату та термінологічного інструментарію, дослідження правових аспек-тів роботи з документами Національного архівного фонду України, розроб-лення засобів і способів захисту документів від біопошкоджень, організації та проведення робіт з науково-технічної інформації визначили основні напрями досліджень інституту.
    Перший (зумовлений методологічними пошуками) - історико-архівознавчий - напрям склало вивчення історії архівів, архівних фондів та ар-хівної науки (як засаднича складова архівознавства, за В. О. Романовським). Вивчення історії архівної науки розглядалося як необхідна передумова поси-лення її впливу на суспільну свідомість, у якій архіви й архівістика займають зовсім не пріоритетне місце. Для українського архівознавства абсолютно при-йнятною була класична формула М. С. Грушевського: "Без знання минулого неможливе точне поняття про сучасне" (1). У процесі історико-архівознавчих досліджень вдалося з'ясувати, що особливо плідним періодом з точки зору розвитку архівознавства як науки, його внутрішньої структури, формування поглядів та ідей, розроблення понятійного апарату були 1920-ті - початок 1930-х рр. Найпомітнішими результатами історико-архівознавчих досліджень слід вважати колективну працю "Нариси історії архівної справи в Україні" (К., 2002), монографії І. Б. Матяш "Архівна наука і освіта в Україні 1920 - 1930-х рр." (К., 2000) та "Українська архівна періодика 1920 - 1930-х рр.: історія, біб-ліографія, бібліометрія" (К., 1999), дисертаційні дослідження Г. В. Папакіна "Археографічна комісія Центрального архівного управління УСРР: історія створення і науковий доробок (1928 - 1934)" (1995), Н. М. Христової "Науко-во-довідковий апарат архівів та рукописних підрозділів бібліотек в Україні у 1920 - 1990 рр." (1999), Н. П. Московченко "Розвиток архівної справи в Укра-їні (1919 - 1932 рр.)" (2003), Т. А. Клименко "Розвиток архівної справи на Че-ркащині (1919 - 2000 рр.)" (2004) та ін., започаткування видавничих серій "Іс-торія архівної справи: спогади, дослідження, джерела", "Історіографічні та бібліографічні джерела української історичної думки", спеціальної рубрики "Архівна справа: історія та сучасність" у "Студіях з архівної справи та доку-ментознавства". У процесі досліджень викристалізовувалися й перспективні напрями. Так, попри наявність історіографічних розділів у згаданих працях, поглибленого вивчення вимагає історіографія та джерельна база архівознавст-ва. Цілісне вивчення історіографії української архівної науки дозволить дослі-дити розвиток архівознавчої думки в Україні на тлі загального стану науки в різні періоди, з'ясувати недосліджені проблеми. Потребу виокремлення архі-вознавчого джерелознавства як субдисципліни під назвою архівологія переко-нливо обґрунтував відомий російський учений Є. В. Старостін. Належить зро-бити ще один крок - до компаративного архівознавства, до вивчення історії української архівістики у контексті всесвітньої історії архівів з огляду на при-таманну архівам властивість всесвітності, загальнолюдськості як одного з фе-номенів культури, забутого за доби тоталітаризму.
    Тісно пов'язаний з першим, позначеним присутністю особистісного компоненту, і другий напрям - біографічний (біоісторіографічний), спрямова-ний на поцінування персонального внеску архівістів у розбудову архівної справи та архівознавців - у розвиток архівної науки. Не можна не погодитися з думкою відомої російської ученої Т. І. Хорхордіної про те, що за радянської доби "з історії архівної теорії та практики зникли імена живих людей - зали-шилися лиш постанови, інструкції та інші документи" (2). Ознакою зміни парадигми істори-чних досліджень, зокрема, є увага до особи, локальної історії. Неординарна особистість була одним із важливих його чинників у архівознавстві. В цьому контексті істотне значення мало вивчення життя та діяльності репресованих учених. Йшлося передусім про осмислення й переосмислення творчих здобут-ків, наукових праць. Закриті в спецхрани, не видрукувані чи знищені повними накладами, праці архівознавців, археографів, джерелознавців 1920-1930-х рр. засвідчують високий рівень української науки, її конкурентоспроможність, ча-сто - світове визнання. Скажімо, праця В. О. Романовського "Нариси з архіво-знавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архі-вах" (Харків, 1927) була першою не лише в УСРР, але й у тодішній союзній державі, здобувши належне визнання. Етапним на цьому напрямі став біобіб-ліографічний довідник "Українські архівісти", пілотний проект якого побачив світ у 1998-2001 рр. Мета проекту полягала передусім у встановленні через призму особистості періодизації історії архівної справи в Україні, з'ясуванні внеску кожного покоління архівістів у формування суспільної значущості ар-хівної спадщини, аналізі здобутків та прорахунків в управлінні галуззю, осми-сленні теоретичних досягнень українських архівознавців як складової світово-го досвіду розвитку архівістики, піднесенні соціального рейтингу професії ар-хівіста. Удосконалений і виправлений, об'єднаний в один том, проект "Украї-нські архівісти XIX - XX ст." уже 4 роки поспіль блукає коридорами влади в сподіванні потрапити до Національної програми підготовки соціально значу-щих видань, з минулого року модифіковану в програму "Українська книга". Поцінуванню наукової спадщини видатних українських архівознавців прислу-жилися й біографічні нариси І. М. Матяш "Особа в українській архівістиці" (К., 2001), дисертаційні дослідження О. Д. Василюк "В. Б. Антонович як архе-ограф" (1999), І. Н. Войцехівської "Історичне джерелознавство у творчості В. С. Іконников" (2000), І. М. Маги "Віктор Олександрович Романовський - істо-рик та архівіст" (2003), Н. П. Павловської "В. І. Веретенников як архівозна-вець та архівіст" (2003), Г. К. Волкотруб "Пилип Васильович Клименко (1887 - 1955) - історик, джерелознавець, архівознавець" (2005), Л. Ф. Приходько "Олександр Сергійович Грушевський - історик, організатор архівної та бібліо-течної справи, педагог" (2005), О. В. Вербового "Наукова та педагогічна дія-льність Василя Базилевича (1892-1943 )" (2004) та ін.
    Поспіль із історичними та біоісторіографічними дослідженнями було розпочато теоретичні пошуки, що на першому етапі зосередилися на "концеп-цієтворчості". Розроблення прогностичної моделі організації архівної справи, концепцій інформатизації, архівної освіти та захисту національних інтересів у галузі архівної справи, організації науково-технічної інформації склали зміст теоретичних досліджень. У якості оптимальної моделі організації архівної справи К. Т. Селіверстовою було запропоновано створення Національного ар-хіву. Концепція захисту національних інтересів в архівній справі (автори: Дра-гомірова Л.О., Новохатський К.Є.) пропонувала комплекс заходів, спрямова-них на забезпечення верховенства національних інтересів в галузі архівної справи в умовах техногенних катастроф, політичних і економічних криз. Тісно пов'язана з цією Концепцією методика грошової оцінки документів НАФ (роз-робники С.Г. Кулешов, Н.М. Христова), спрямовувалася вирішення питань за-хисту законних інтересів держави, юридичних і фізичних осіб - власників до-кументів Національного архівного фонду, що встановлює порядок проведення грошової оцінки документів НАФ на підставі загальновизнаних критеріїв їх цінності, й упередження світоглядно-етичних та економічних загроз у архівній справі. Відповіддю на виклики часу стало розроблення питань інформатизації архівної справи. Створена колективом авторів за керівництвом чл.-кор. НАН України Л. А. Дубровіної "Концепція системної комп'ютеризації архівної справи" (1998) містила бачення конфігурації програмного і технічного забез-печення та структури комп'ютерного комплексу архівної системи.
    Водночас ширші теоретичні завдання поки що не ставилися. Якщо в "пі-сляавтократовській" Росії розроблялися й обговорювалися ідеї "архівів як со-ціальної пам'яті суспільства" (Б. С. Ілізаров), "двополюсності" професії архі-віста "як вченого в особі адміністратора і адміністратора-ученого" (О. М. Ме-душевська), "самоцінності архівного документа" (В. П. Козлов), періодизації архівознавства та обґрунтування поняття "архівологія" (Є. В. Старостін), ана-лізувався вплив джерелознавства й архівознавства на гуманізацію історичного знання (О. М. Медушевська, М. Ф. Румянцева, Т. І. Хохордіна), то в українсь-кому архівознавстві актуальні потреби галузі (необхідність розроблення підза-конних актів до прийнятого в грудні 1993 р. "Закону про Національний архів-ний фонд та архівні установи України" та інших нормативних документів, українських стандартів щодо забезпечення збереженості та описування архів-них документів, основних правил роботи державних архівів, підготовки галу-зевих переліків документів зі строками зберігання та ін.) визначали приклад-ний характер досліджень.
    Започаткування термінознавчого напряму зумовлювалося необхідністю оновлення терміносистеми архівознавства, створення національних терміноло-гічних архівних словників. Однак дослідження у цій сфері не вийшли за межі практичної архівознавчої лексикографії. Результати співпраці УДНДІАСД з Інститутом мовознавства НАН України реалізувалися в термінологічному тлумачному нормативному словнику "Архівістика" (К., 1999), підготовленому авторським колективом за керівництвом К. Є. Новохатського та К. Т. Селівер-стової.
    Хіміко-біологічні дослідження (як окремий напрям) у галузі архівістики зосередилися на "вічній" проблемі архівів - розробленні оптимальних засобів і способів забезпечення збереженості архівних документів з різними видами но-сіїв. Однак для проведення дослідження механізму старіння документів та ви-значення методів продовження строків їх зберігання, удосконалення методів консервації та реставрації документів, нейтралізації кислотності паперу, від-новлення текстів, що згасають, розроблення засобів та способів захисту доку-ментів від біоушкоджень у провідній архівознавчій установі України (УНДІАСД) умови були порівняно гірші, ніж в Хімічній лабораторії Кабінету архівознавства ЦАУ (тоді офіційно отримувалося обладнання з-за кордону, фінансувалися прикладні до слідження й практичні роботи). На перешкоді створення хімічної лабораторії в УНДІАСД стало не лише небажання відпові-дних фахівців посісти менш оплачувані посади, але практична відсутність ко-штів на придбання обладнання. Куплені на кошти, отримані за спеціальною програмою, мікроскоп і холодильник, складають неабиякий "капітал" цього напрямку архівної науки. Відтак реальним здобутком спеціального відділу ін-ституту стали галузеві стандарти ГСТУ 55.001-98 "Галузевий стандарт Украї-ни. Документи з паперовими носіями. Правила зберігання Національного архі-вного фонду. Технічні вимоги" та ГСТУ 55.002-2002 "Фотодокументи. Прави-ла зберігання Національного архівного фонду. Технічні вимоги" та ін.
    Для поширення наукових ідей, публікації та обговорення результатів на-укових досліджень в архівознавства, документознавства, спеціальних історич-них дисциплін, публікації архівних документів у 1990-х рр. було засновано ни-зку спеціальних видань: "Український археографічний щорічник" (1994, ІУАД), "Рукописна та книжкова спадщина України: археографічні досліджен-ня унікальних архівних та бібліотечних фондів" (1994, Інститут рукопису НБУВ), в УНДІАСД - науковий щорічник "Студії з архівної справи та доку-ментознавства" (1996), археографічний щорічник "Пам'ятки" (1998), серійні видання "Історія архівної справи: спогади, дослідження, джерела", "Архівні та бібліографічні джерела української історичної думки" (1998), міжвідомчий на-уковий збірник "Архівознавство. Археографія. Джерелознавство" (1999). Ка-нали наукової комунікації в галузі спеціальних історичних дисциплін викону-ють свою функцію, однак у деяких аспектах потребують оновлення. Йдеться хоча б про необхідність розширення поля публікацій теоретичних праць і ре-цензій, проведення наукових дискусій, більшої уваги до формування редакцій-ного портфелю.
    Розвиток науки залежить і від оновлення наукових кадрів, притоку сві-жих думок та ідей. Науковій підготовці кадрів для архівних установ слугує ді-яльність аспірантури та спеціалізованої вченої ради в УНДІАСД. Захист дисе-ртацій, тематично пов'язаних із історією та теорією архівної справи, аналізом інформаційного потенціалу архівних фондів, відбувається в межах двох спеці-альностей 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни та 07.00.10 - документознавство, архівознавство. Слід зауважити, що паспорт першої спеціальності передбачає наукові дослідження з проблем "виявлення, відбір, аналіз та синтез історичних джерел", "методи дослідження інформаційних можливостей джерел різних типів та видів: застосування ком-плексного підходу до використання історичних джерел", "закономірності по-яви, поширення, відмирання різних типів джерел та їх роль у розвитку істори-чних знань", "джерелознавчий аналіз і синтез в історичних дослідженнях", "теорія і методика видання історичних джерел", "розвиток архівознавства й археографії в Україні та за рубежем", "історія архівної справи", а другої - "наукове використання документальних фондів та архівних інформаційних ре-сурсів, створення науково-довідкового апарату до документальних систем та інформаційних аналітичних документів", "вивчення різних категорій спожи-вачів документної інформації, доступ до документально-інформаційних ресур-сів, наукові основи зберігання і забезпечення збереженості документів".
    Захисти дисертацій з цієї проблематики відбуваються в спеціалізованих вчених радах при Київському національному університеті імені Тараса Шев-ченка, Дніпропетровському, Запорізькому та Львівському національних уні-верситетах, Національній бібліотеки України імені В. І. Вернадського, УНДІАСД, Інституті історії України НАН України, Інституті української ар-хеографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, УНДІАСД. При цьому захищені практично в усіх радах дисертації мають спі-льні риси. По-перше, відчутно бракує концептуальних праць. Натомість широ-ко практикуються дисертації біографічного характеру з формулюванням теми на кшталт "Хтось як учений" і "умовно" джерелознавчі праці "Щось як істо-ричне джерело", в яких джерелознавчий аспект часто має випадковий харак-тер, а самі дисертації нічого нового не дають ні джерелознавству, ні архіво-знавству. Безпрецедентним фактом є захист дисертації в Донецькому націона-льному університеті у січні 2002 р. дисертації Т. М. Глушко "Історія архівної справи в Донбасі у 1920-1930-х роках" за спеціальністю 07.00.01 - історія України. В списку публікацій авторки в авторефераті дисертації міститься 6 позицій, з яких 5 опубліковано в 2001 р., 1 - в 2000 р. Із них 3 - матеріали конференцій. Судячи з усього, наукова експертиза цих праць, опублікованих у виданнях "Наукові праці: Збірник. Історичні науки" (Миколаїв), "Нові сторін-ки історії Донбасу" (Донецьк), "Вісник Східноукраїнського національного університету. Історичні науки" (Луганськ), не проводилася, оскільки не заува-жити в них відверті запозичення (без жодних змін) з праць І. Б. Матяш і Я. С. Калакури 60-90 %, було складно. Годі говорити, що подібні випадки - ганьба для системи наукової атестації кадрів. Відтак нагальна потреба полягає в ство-ренні спеціальної координаційної ради чи розширенні повноважень експертної комісії ВАК України, посиленні якості дисертаційних досліджень, а, можливо, серйозних змін в науковій атестації.
    Тісно пов'язана з науковою підготовкою й система архівної освіти. Ор-ганізація підготовки кадрів для архівних установ традиційно залишається од-нією з пріоритетних і далеко не вирішених проблем української архівістики. Спеціалізованого вищого навчального закладу, на відміну від 1920-х рр., коли подібний функціонував, не існує. Натомість значно розширилася мережа вузів, котрі включають до навчальних планів архівознавчі дисципліни, практикують залучення до їх викладання фахівців Державного комітету архівів України, Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та до-кументознавства, центральних і місцевих архівних установ. Відтак досі не втратила актуальності сформульована в "Концепції підготовки та післядипло-мної освіти кадрів для архівних установ" (1998) пропозиція щодо заснування спеціального Центру архівної післядипломної освіти. Організація такого центру при УНДІАСД зумовлена необхідністю протиставити фахове викла-дання різноманітним "самодіяльним" курсам перепідготовки кадрів діловод-них і архівних служб. Водночас дозволить вирішити проблему оновлення знань працівників архівів, отримання ними додаткової спеціалізації, організа-ції стажування, в тому числі зарубіжного, для архівістів. Проте основні поло-ження залишаються не втіленими. Спроба включити створення центру до Державної програми розвитку архівної справи на 2006 - 2010 рр. зазнало кра-ху. При цьому в силу різних обставин фахово-ресурсний потенціал архівних установ потребує істотного притоку молодих висококваліфікованих кадрів та створення умов для постійного оновлення знань.
    Позитивним моментом є те, що архівознавство по суті єдина серед спе-ціальних галузей історичної науки дисципліна, викладання якої забезпечене навчально-методичним комплексом: підручник "Архівознавство" (1-е видання 1998, 2-е - 2001), "Нариси історії архівної справи в Україні" (2002) та "Хрес-томатія з архівознавства" (К., 2003). Статус навчального посібника отримав і перший український термінологічний тлумачний нормативний словник "Архі-вістика" (1998).
    У зв'язку з цим в архівній науці знову актуалізувалася проблема інтелек-туальної власності й авторського права. Так, не обтяжуючи себе зайвою робо-тою Ю. В. Трач вирішила позбавити авторів підручника їхньої праці, вилучи-вши їхні прізвища й опублікувавши у видавництві університету "Україна" підручник для дистанційного навчання під своїм прізвищем. Для впевненості додала ще майже увесь термінологічний словник (так само без прізвищ авто-рів) та додатки до "Основних правил робот и державних архівних установ". Ступінь її "творчості" належить вирішити суду.
     На нашу думку, уникнути подібних колізій можна лише шляхом шир-шого спілкування, рецензування наукових праць, апробації результатів дослі-джень на наукових конференціях, котрі в другій половині 1990-х рр. стали ва-жливим чинником розвитку архівознавчої думки: "Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи" (1996), "Архівна та бібліотечна справа в Україні 1917 - 1921 рр." (1997), "Національна архівна спадщина: проблеми збереженості" (1999), "Архів і особа" (1999), "Архіви і краєзнавство: шляхи інтеграції" (2003) та ін. Зауважимо, що формат великих конференцій в сучас-них умовах втрачає актуальність через відсутність конкретики й розмаїття те-матики виступів. Видається значно ефективнішим проведення тематичних конференцій із дискусіями, здатними знайти відповіді на серйозні проблеми, і конкретними результатами, ніж зібрання для апробації наукових результатів дисертаційних досліджень, під час яких у багатьох учасників не вистачає часу вислухати колег, не говорячи про дискусію.
    У підсумку варто зазначити, що розвиток теоретичних архівознавчих до-сліджень зумовлюють певні чинники, серед яких пріоритетне значення мають затребуваність результатів цих досліджень, фінансування архівної науки, на-явності кадрового потенціалу, здатного до виконання складних наукових за-вдань. Сучасний період для української архівної науки є періодом випробову-вань. У зв'язку з цим актуалізується проблема наукової етики й відповідально-сті науковців за результати своїх досліджень. Переважно позитивні результати спостерігаються в галузі науково-організаційної, науково-інформаційної, нау-ково-видавничої роботи. Нагальною необхідністю є поглиблення теоретичних досліджень, вивчення міжнародного досвіду в цій сфері, розширення міждис-циплінарних зв'язків, удосконалення системи наукової атестації кадрів.


(1) Грушевський М.С. Записка-протест з приводу висновків комісії чистки апарату ВУАН // П.С.Сохань, В.І.Ульяновський, С.М.Кіржаєв. М.С.Грушевський і academia. - К., 1993. - С. 261.
(2) Хорходина Т.И. Архивист и реальность // Вестник архивиста. - 1995. - № 6 (30). - С. 29.