ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 5)



О. Росохацький

Надкодимщина - подол Подільської землі (Етно-історичний нарис) (22 июня - 16 октября 1941 г.).

Частина I

    Північні райони Одещини (Балтський, Любашівський, Кодимський, Савранський) як в історичному, археологічному, так і в етнографічному відношенні залишаються ще маловивченими. Більше уваги дослідники звертали на околишні надчорноморські землі степового межиріччя Дністра і Південного Бугу, навколо Одеси, а також на південно-західні райони межиріччя Дністра і Дунаю.
    В той же час до північних районів Одещини, землі яких в географічному плані маркують межу степової та лісостепової частини регіону, увага була досить обмеженою. При цьому ніхто не заперечує важливості поглибленого вивчення цих територій, адже ще за доби енеоліту - епохи бронзи вони являлись зоною контактів різних культурно-господарських типів: чисельного світу кочовиків і світу землеробських культур. В середньовічну добу тут пролягав кордон між християнським та мусульманським світами, саме тут проходили кордони середньовічної України, по цій території пролягали магістральні торгівельні шляхи між державами Північно-Східної Європи та Сходом. Тому цікавість до історичного минулого північної Одещини є цілком виправданою.
    Як відомо, переважна більшість великих і малих річок течуть з півночі на південь, або з півдня на північ, тобто в меридіональному напрямку. В цьому плані річка Кодима є певним винятком. Вона витікає з заходу, бере свій початок біля сучасного містечка Кодими і прямує на схід до Південного Бугу, тобто має чітко визначений широтний напрямок. Її течія направлена проти осі обертання Землі, що суттєво впливає на швидкість течії та об'єми постачання води до Південного Бугу.
    За річкою Кодимою в минулому закріплювалась і похідна назва - Кодим, Кудим.
    В словнику Ф. А. Брокгауза і І. А. Єфрона про р. Кодиму наведена така інформація
     "Кодима, ріка Кодим, Кудим - ріка Херсонської губернії, права притока Південного Бугу, бере початок в південній частині Ольгопольського повіту Подільської губернії, звідти входить в Балтський повіт, має спрямованість спочатку на південний схід, надалі аж до гирла на південний захід. Від міста Балти по всій своїй течії утворює кордон Подільської та Херсонської губерній. Протяжність 150 верств (близько 160 км). Кодима майже зовсім не має течії, місцями губиться в очеретяних болотах та луговинах, але під час весняних повеней широко розливається. Кодима разом з річкою Мокрий Ягорлик складає північний кордон пустельного Очаківського степу" (1).
    На сьогоднішній день загальна площа водозбору складає 2480 кв. км. У верхній своїй течії річка в літньо-осінній період часто пересихає. Найбільша тривалість пересихання становить 6 місяців(2). В середній своїй течії, наприклад, на відстані від с. Ясеново до с. Арчепітівки, Кодима утворює широкі плеса довжиною до 4 км та шириною близько 0,6-0,8 км. Під час весняних паводків ріка виходить з берегів та затоплює всю долину. Заболочені береги та долину вкривають густі зарості очерету, осоки, верболозу.
    В першій половині ХIХ ст. широко обговорювався проект з'єднання та поглиблення для судноплавства річок Кодими та Ягорлика, тим самим з'єднати Південний Буг з Дністром в одну воднотранспортну систему. В цьому був певний економічний інтерес. Подільську землю в цей час справедливо вважали не тільки житницею Росії, а певною мірою і житницею Західної Європи. Основними експортними культурами були пшениця та жито, менше - овес, ячмінь. На 1870 р. в Поділлі зерновими було засіяно 550, 435 четверті, тобто 28,5% від загальної площі. Найбільше пшениці сіялось в Балтському, Ольгопольському, Ямпільському, Гайсинському та Брацлавському повітах. Об'єднання річки Кодими та Ягорлика давало можливість доправляти зерно П. Бугом, далі - по Кодимі та Ягорлику до Дністра, а вже Дністром - до Дністровських та чорноморських портів. Але цей проект так і не відбувся.
    Щодо походження назви річки Кодими не існує однієї загальноприйнятої думки, і на сьогоднішній день це питання остаточно не з'ясоване. З одного боку неслов'янський і немолдавський характер цієї назви цілком очевидні, з іншого - важко віднести цю назву до якоїсь іншої мови, чи хоча б до групи мов. Відомий лінгвіст О. О. Шахматов, виходячи з історичних умов, в яких перебувала відповідна територія протягом ряду століть, а також з того, що багато гідрографічних назв на цій території є виразно тюркськими за своїм характером, вважав, що гідронім Кодима має тюркське походження(3). А. Орлов назву Кодими відносив до назв фінно-угорського походження(4). О. С. Мельничук звернув увагу, що на півночі європейської частини Росії є ще дві річки (одна - притока Північної Двіни, друга - Онеги) з назвою Кодема (Кодіна, Кодіма), фінське походження назви яких не викликає сумніву. О. С. Мельничук допускає, що в основі назви лежить один і той же корінь "куд" - що в перекладі з північно-удмуртського означає "болото". Природні особливості самої Кодими, дуже заболоченої і гнилої, дають на його думку достатні підстави для найменування її "болотяною річкою", а цю назву могли занести угро-фінські племена, що в IХ столітті з північних районів рухались до середньої течії Дунаю південними землями України(5).
     "Болото", "річка, що протікає болотистою місцевістю", на основі припущень О. С. Мельничука, знаходимо також в "Топонімічному словнику-довіднику Української РСР" М. Т. Янка(6). З висновками О. С. Мельничука не погоджується М. Фасмер, який вважає дуже сумнівним наближувати назву південного гідроніму України зі співзвучними гідронімами півночі європейської Росії. На його думку, назва р. Кодими можливо походить з тюркської мови. З турецької мови слово "kadym" - перекладається як "жінка" (7).
    Висновок про тюркське походження гідроніма Кодима М. Фасмера підтримав О. М. Трубачов, який теж заперечує фінське походження назви. Він звертає увагу, що в південній частині Росії відомо ще декілька річок під назвою Кодима, Кодіма, Кодєма, в двох випадках - це басейн річки Бахмута, притоки Сіверського Дінця(8). Територія де течуть вищезазначені річки ніколи не була ареною експансії угро-фінських племен, тому вони не могли закріпити за цими гідронімами своєї назви. Із вищезазначеного можна зробити висновок, що лінгвісти в назві річки Кодими бачать складну етимологічну проблему, на що прямо і вказує О. М. Трубачов(9).
    Більшість фахівців вбачає в назві Кодими тюркське походження, як і в більшості гідронімів Південної України, але при цьому розкрити тюркську етимологію назви, окрім М. Фасмера, ніхто не намагався.
    Висловлювалась думка, що назва річки закріпилась ще з половецьких часів, і пропонують переклад "Схід", "річка, що тече на схід", при цьому ніякого обґрунтування висновкам не наводиться. Вважаємо, що таке тлумачення назви річки (навіть, як гіпотези) безпідставне.
    Закінчуючи з розглядом питання про походження назви річки, поділимось деякими нашими спостереженнями, не вдаючись до лінгвістичного аналізу. Нашу увагу було звернено на те, що в живій сучасній мові гагаузів вживається дієслово "ікодим", яке перекладається як "прати", тобто пов'язане з "водою".
    Як відомо, гагаузька мова належить до огузької групи тюркських мов. Походження гагаузів в науці залишається нез'ясованим. Існує як мінімум чотири версії, за однією з яких: гагаузи - нащадки печенігів і половців, за іншою - тюркомовні протоболгари, які в VII столітті з берегів Волги розпочали переселятись на захід і зупинились аж на Балканському півострові. Тривалий час печеніги, половці та протоболгари кочували степами Північної Надчорноморщини і могли залишити по собі назви гідронімів цієї місцевості.
    Також нашу увагу було звернено на те, що з давньоєврейської слово "кодіма" перекладається як наказовий прислівник "вперед" (10), а стосовно води може означати "потік", "спрямований потік". Враховуючи, що євреї за часу існування Галицької Русі та в литовську добу вели жваву торгівлю між Північною Європою та Сходом, добре були знайомі з місцевістю, що лежала на торгівельних шляхах, теж могли дати назву гідроніму. Але враховуючи, що більшість гідронімів та середньовічних топонімів Надчорноморщини має яскраво виражену тюркську основу, найбільш імовірним слід вважати саме таке походження річки Кодими.
    В народі назву річки, як і більшості назв сіл, що лежать на ній, зазвичай виводять від особистостей, які начебто першими тут оселились. Так, народна легенда назву річки та однойменного населеного пункту виводить від козака Кодимки (Никодимки, Никодима), який вперше тут поселився. З р. Кодимою пов'язані ще дві легенди, які я почув від місцевих мешканців. Одна з них розповідає про походження річки.
    На спокійну, мляву течію річки Кодима, яка в витоках начебто з останніх сил, звиваючись вузькою смужкою, блукає широкою долиною, торуючи шлях до славного Бугу, аби разом з ним нести води до самого Чорного моря, місцеві мешканці звернули увагу ще в давнину. Пояснення цьому вони шукали в легенді, зміст якої мені переказав О. М. Мостовий, який в свою чергу її почув від свого діда Селецького Якова Миколайовича, мешканця міста Кодими в 70-х рр. минулого століття. Колись на місці витоку Кодими було глибоке озеро, в якому били потужні джерела, утворюючи страшні коловороти. Якось селяни, котрі працювали на землях дуже багатого пана, якому належали всі навколишні села, пригнали на водопій волів. Спраглі тварини ринулись до води. Але, як тільки вони зайшли в озеро, були підхоплені коловоротом і безслідно зникли в темних глибинах озера. Дізнавшись про загибель волів, пан дуже розлютився і не знаходив собі місця. На ранок він зібрав економів і звелів засипати озеро. Селянам навколишніх сіл було наказано знести всю вовну, яка була у них у господарстві. Коли це було виконано, з вовни в'язали об'ємні паки, які один за одним кидали в озеро, що крутило. Вируюча вода затягувала паки на саме дно, вовна набрякала, розширювалась та перекривала джерела. Паки з вовною кидали до тих пір, поки не заповнили все озеро. Так пан покарав озеро за втрату своїх волів. З часом вітри занесли озеро землею. Але озеро, сковане вовняним панциром та землею, ще не згинуло, воно продовжує боротись, пробиваючись із землі одинокими джерельцями то в одному, то в іншому місці. Їх потічки об'єднуються і течуть далі вже річкою Кодимою на схід до Бугу і далі до самого Чорного моря.
    В іншій легенді розповідається про скарби, які лежать на дні річки. Місцеві жителі розповідають, що чули від свого діда, а дід - від свого діда, що колись р. Кодима була повноводна і суднохідна. Підчас турецького панування нею плавали турецькі військові галери та вантажні кораблі. Одного разу турки, повертаючись з війни, везли весь свій трофейний здобуток, золоті та срібні речі, монети, коштовне каміння, тощо. Але перевантажений корабель потрапив у бурю і затонув, а з часом його занесло мулом. Одні стверджують, що місце затоплення корабля турки помітили на карті, інші - що відоме тільки місце його затоплення, тобто р. Кодима. На кораблі було стільки коштовностей, що турецька влада неодноразово зверталася до російського царя, до керівництва Радянського Союзу з пропозицією повністю поглибити річку Кодиму, зробити її суднохідною, але все що буде знайдено на дні річки забере Туреччина. Цікаво, що це одна із самих живучих легенд на півдні України. Працюючи в археологічних експедиціях чи то на р. Тілігул, чи то на р. Барабой, чи на невеличких річках Бесарабії, як Аліяга чи то Малий Катлабух, мені неодноразово, майже слово в слово переповідали цю легенду. В окремих випадках корабель з коштовностями замінено на карету Наполеона з коштовностями, що затонула під час відступу з Росії.
    Річка Кодима в нашій історії відома рядом славетних перемог, що здобули козаки над татарами та турками. В 1516 р., згідно "Истории Руссов или Малой России" Георгія Кониського, визначний козацький гетьман-реформатор, князь Євстафій Ружинський, який стояв на чолі українсько-козацького та польського війська, вщент розбив біля Бєлгорода кримського хана Мелік-Гірея, союзника московського князя Василя Івановича (III), який було вирушив у похід на Україну і Польщу. Переможно повертаючись до дому з великими трофеями військо гетьмана Ружинського в Очаківському степу почало переслідуватись акерманським татарами та турецьким гарнізоном фортеці, які прознали про багату військову здобич козацько-польського війська. Відправивши обоз та трофеї до Умані, війська Ружинського потайки переправились через Південний Буг та поховались в очеретах та байраках р. Кодими. Як тільки татари з турками підтягнулись до Бугу, впевнені, що козацько-польське військо ще знаходиться в дорозі, Ружинський несподівано для них напав з усіх сторін, розбив їх наголову, гнав рештки до самого Акерману, відняв у них все, що вони мали, та примножив свою здобич, котру розділив між поляками та своїм військом(11).
    У 1693 р. козацький полковник Семен Палій розбив десь в районі Кривого Озера ногайських татар, що йшли Куманським шляхом на Київ.
    Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. на р. Кодимі 11 липня 1738 р. фельдмаршал Мініх, котрий стояв на чолі російського війська, завдав відчутної поразки турецько-татарському війську.
    Не можемо залишити поза увагою одну історичну подію, що мала місце на р. Кодимі в 70-х рр. ХVIII ст. та наслідки якої суттєво вплинули на подальший хід історії як в Україні, Польщі, Росії, так і в Європі.
    У 1764 р. на польський престол було обрано Станіслава Августа Понятовського. Неабияку підтримку Понятовському в здобутті королівських регалій надала російська імператриця Катерина II. Такий хід подій привів до різкого обурення з боку польської шляхти, яка в цьому вбачала загрозу не тільки своїм інтересам, а й взагалі Польщі як державі. Невдоволена шляхта зібралася в м. Барі (1768 р.) і зізвала свою конференцію (їх почали звати "конфедератами"), на якій відверто виступали проти короля. Станіслав Август та його прибічники звернулися по допомогу до Катерини II, яка направила військо під командування генерала Кречетнікова, який 5 березня, переслідуючи конфедератів, випадково перейшов р. Кодиму, а заодно і польсько-турецький кордон, та знищив і спалив турецьку слободу Балту. В цей час вся Правобережна Україна була охоплена найбільшим у ХVIII ст. селянсько-козацьким повстанням, за яким закріпилась назва "Коліївщина" (1768-1769). Ватажок повстанців, М. Залізняк, відрядив сотню запорізьких козаків, яку очолював Василь Шило, на переслідування євреїв та поляків, що тікали з Умані в Юзефград і Балту. В результаті декількох сутичок, не розбираючись, де польська територія, а де турецька, містечки, як по лівому, так і по правому березі, було пограбовано і спалено(12). Франція вже давно підштовхувала Туреччину розпочати війну проти Росії. Військовий інцидент у Балті став добрим приводом для загострення ситуації. Туреччина миттєво цим скористалась і висловила претензії до Росії, хоча остання запевняла, що це сталося без її відома і вона про події в Балті нічого не знала. Не дослуховуючись до пояснень з російської сторони, Туреччина арештувала і посадила до в'язниці російського посла, на що Росія 6 жовтня 1768 р. проголосила Туреччині війну, яка продовжувалась до 1774 р. Під час війни відбувся так званий Перший розділ Польщі. У 1772 р. Річ Посполита як самостійна держава перестала існувати. Правобережні українські землі відійшли до Росії, але за польськими магнатами та шляхтою зберігались їхні володіння в Україні за умови складання присяги на вірність Російській імперії.
    Лівобережні землі Надкодимщини одвічно були південною окраїною Подільської землі, образно кажучи - подолом Поділля, тому і історична доля Надкодищини тісно пов'язана з історією Подільського краю.
    Поділля - назва слов'янська, означає країну або місцевість, що лежить по долу якої-небудь височини. Як етнічна земля згадується під різними назвами: "Подолія", "Подоле", "Подол". З ХIII ст. так іменували дольну, тобто нижню частину Галицько-руського князівства. До ХIII ст. за цією землею закріпилась назва "Русь Нижча", або "Русь Дольна". Верхні землі краю литовці називали "Русь Горна", або "Горна Країна". "Край подільський надзвичайно великий - писав в ХVI ст. Олександр Гваньїні (1538-1614) в "Хроніці Європейської Сарматії" - з півдня він наближається до кордонів Молдавії і Валахії, а зі сходу над рікою Доном при Меотійському озері, при морі Євксинському до самих татар Перекопських" (13).
    В перший раз назва Поділля згадується в літописах під 1362 р.: "И оттоли от Подолья изгна (Ольгерд; 1345-1377) власть татарскую" (14). Протягом ХIV ст. назва Поділля як самостійна земля затвердилась. В грамоті Олександра Коріатовича князь іменує себе "господарем землі Подільської", а його наступники називали себе "князями Поділля". Протягом сторіч назва "земля Подільська" неодноразово змінювалась, однак ключове слово "Подол" означало землі долу між Південним Бугом і Дністром. З 1434 р. Поділля втрачає свою незалежність і цілісність. Частина земель під назвою "Подільске воєводство" відійшла до Польщі як подяка польському королю Владиславу III, який допоміг Сигізмунду заволодіти литовським престолом. Інша частина під назвою Брацлавське воєводство залишилось у складі Великого князівства Литовського. Згодом Брацлавське воєводство стало частиною Польщі. (15)
    Після Першого розділу Польщі (1772) Подільське та Брацлавське воєводства відійшли до Росії і перетворилися на області, згодом на намісництва, а з 1796 р. на Волинську (частково) та Подільську губернії. Після російсько-турецької війни 1781-1791 рр. по договору 1791 р. до Росії була приєднана Очаківська область, територія між Південним Бугом і Дністром(16), яка в 1792 р. була включена до складу Єкатеринославського намісництва(17). В 1796 р. створили Новоросійську губернію, в яку ввійшли Єкатеринославське і Вознесенське намісництва, а також Таврійська область(18). Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. (19) Сучасний адміністративно-територіальний поділ Одещини на райони остаточно склався в середині 60-х рр. минулого століття(20). Кордонне положення річки Кодима нерідко приводило до того, що села, розміщені одне проти одного на різних берегах, відносились до різних губерній.
    Сучасний адміністративний поділ України не зберіг етнонімічного ядра цих земель, воно зберігається тільки в крайовій свідомості населення. Мешканці Надкодимщини на сьогоднішній день за мовою, господарсько-культурним, побутовим типами та за іншими ознаками, залишаються тісно спорідненими з традиціями мешканців південного Поділля та значно менше - з південними районами Одещини.
    Протягом ХIV-ХVI ст. нижній кордон Поділля проходив по річках Кодимі і Ягорлику, за якими вже йшла подільська пустеля або татарські степи. Таким чином, образно можна висловитись, що Кодима по лівому березі була південним кордоном Поділля. А в ХVII-ХVIII ст. по р. Кодимі в межиріччі Південного Бугу і Дністра проходив історичний кордон між Україною та кочовими татарськими об'єднаннями, які були підданцями турецького султану.
    Тому і процес заселення та освоєння земель по різних берегах річки проходив по-різному як в хронологічному, так і в етнокультурному вимірах. Яскравий приклад цьому - сучасне м. Первомайськ, яке у ХVIII ст. належало одночасно трьом державам: Ольвіополь - Росії, Голта - Туреччині, Богополь - Польші.
    Історія заселення Надкодимщини на сьогоднішній день залишається ще маловивченою. Час виникнення того чи іншого села іноді обмежується досить широким хронологічним проміжком (ХVIII ст., в кращому разі - перша чи друга половина століття), що для історії новітнього часу неприпустиме.
    Упевнено можна стверджувати, що на середину ХVII ст. поселень як по лівому, так і по правому березі не існувало. На першій мапі України, яку склав французький інженер Боплан на вимогу коронного польського гетьмана Станіслава Конєцпольського, на р. Кодимі поселень не відмічено(21).
    У ХVII ст. значна частина земель Брацлавського воєводства належала польським магнатам Конєцпольським та Замойським, південний кордон чиїх володінь проходив по р. Кодима та р. Ягорлик. Вони заохочували селян з інших територій до заселення цього краю, а також переселяли селян з інших територій, які знаходились в їх володінні: з Волині, Галичини, Польщі. Але загальна політична ситуація, що склалась в Україні, цьому не сприяла. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654) та наступні два десятиріччя проходили в постійних військових сутичках та війнах. Землі Брацлавського воєводства, як і інші сусідні території, перебували в зоні постійних військових дій, які то вщухали на короткий час, то поновлювались з новою силою. Деякою мірою становище стабілізувалося після підписання між Московською державою ті Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я в 1667 р., за яким правобережні землі України залишалися за Польщею, а лівобережні з містом Київ відходили до Москви.
    Зміст статей Андрусівського договору не задовольнив Петра Дорошенка, якого обрала гетьманом Правобережної України частина козацької старшини. В 1665 р., прагнучи об'єднати Україну по обох берегах Дніпра і стати одноосібним правителем країни, Дорошенко скликав раду в Чигирині, на якій було вирішено перейти під владу споконвічного ворога християнського світу - Туреччини. Навесні 1669 р. П. Дорошенко уклав угоду з турками. Турецький султан, який перед цим вдало закінчив війну з Венеціанською республікою, не забарився з відгуком на заклики Дорошенка піти в Україну.
    Військо султана Мухаммеда ІV з козаками "славетного" П. Дорошенка та татарами кримського хана Селім-Гірея в серпні 1672 р. оволоділо містом Кам'янець. Правобережна Україна знову була під владою Дорошенка(22). Варварство не знало пощади: хрести та інші символи християнської віри було знищено. На їх місці заблищали турецькі на півмісяці, кістки померлих та похованих біля церков та костьолів було вирито та викинуто. Також такої участі зазнали міста Ладижин, Умань, Бершадь, Маньківка, Тульчин, Брацлав, Вінниця, Хмельник. З живих людей дерли шкіру, набивали соломою та відсилали султану. Міста та села, які добровільно визнали владу Туреччини, обкладались податком "синами і дочками" (23).
    Не в змозі стримати натиск турецько-татарського війська, Польща вже восени 1672 р. уклала так званий Бучацький мирний договір, за яким Польща відмовлялась від претензій на Правобережну Україну. Роки виснажливих війн перетворили міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турки закріпились у стратегічно важливих містах, де розмістили свої гарнізони. Населення повинно було ховатись по лісах, болотах, втікати на лівий берег. Авторитет Дорошенка різко впав і він змушений був зректися булави восени 1675 р. Турки закріпились в українських землях на цілих 29 років.
    Подальшу руйнацію знекровленої України продовжив Юрій Хмельницький, за яким турки закріпили титул "князя Сарматського і гетьмана Запорозького", розраховуючи, що слава любого козакам Богдана допоможе синові утвердитись гетьманом України. Але гетьманство Юрія не принесло бажаного туркам результату. Народ його не любив. Татари з турками пустошили села і містечка, що залишились. Сам Хмельниченко своєю жорстокістю та люттю переходив усі межі. Турецька влада, стурбована його діями, ув'язнила Юрія, а в 1685 р. стратила. Обезлюднення Правобережної України продовжувалось. Знедолені люди продовжували переходити Дніпро, де лівобережний гетьман Самойлович селив їх в степах над р. Ореллю.
    В цей час відбуваються суттєві зміни в сусідніх землях. В Москві помирає цар Олексій Михайлович (1676). Московська держава була заклопотана своїми внутрішніми справами, а боротьба за Україну з татарами та турками її вже достатньо виснажила.
    В Польщі в 1674 р. сейм обирає королем Яна Собеського, який перед цим, перебуваючи на посаді великого коронного гетьмана, розбив війська П. Дорошенка з татарами під Підгайцями, а в 1673 р. наніс відчутну поразку туркам під Хотином. "Останній польський король-лицар" Ян ІІІ Собеський в 1675 р. відбиває напад татар на Львів. Найбільшу перемогу здобув Собеський над турками під Віднем в 1638 р. В битві під Віднем козацькі полки взяли найактивнішу участь. Ян Собеський з успіхом використав козацький військовий потенціал і в переможному "післявіденському" поході, в битвах під Парканами і Естергомом у Словаччині та Угорщині.
    В результаті цих здобутків експансію турків на Україну було призупинено, але османська імперія все ж продовжувала контролювати південну частину України. Все своє життя Ян Собеський присвятив боротьбі проти Османської імперії та визволенню захоплених нею християнських країн. Події внутрішнього життя України його мало цікавили. Виснажливі війни з Туреччиною потребували значних людських ресурсів. Поповнювати військові сили Собеський розраховував за рахунок потенціалу козацьких полків. Польський король розумів, що козаки були найбільшим лихом Речі Посполитої, але водночас і її самим надійним щитом.
    Передчуваючи неминучість нових війн з Туреччиною Собеський активно займається вирішенням "козацького питання". Економічна криза в Польщі не дозволяла утримувати велике, боєздатне польське військо, козаки за значно меншу платню могли його посилити. Послуги коронної армії та найманців з інших країн потребували значно більших витрат.
    Низка універсалів польського короля відновлювала ряд козацьких привілеїв, а в 1684 р. в універсалі до правобережних козаків дозволяється їм заново заселяти (при умовах "протекції короля і Речі Посполитої") Правобережну Україну, спустошену попередніми війнами.
    Призови Яна Собеського, якого ще прозивали "козацьким королем", знайшли широкий відгук серед різних верств населення. М. Грушевський відмічав, що в обезлюдненні землі кинулись нащадки польської шляхти, що повтікали з цих країв за часів Хмельниччини, інші пани, які за безцінь викуповували права у колишніх власників(24). Засновувались нові слободи, відновлювались колишні села в київських, брацлавських та подільських пустелях. З лівого берега Дніпра поверталися колишні мешканці. Переселення носило масовий характер. Лівобережний гетьман І. Самойлович (1672-1687) вимушений був виставляти загороджувальні застави і не пускати селян на їх батьківщину. Собеський закликав переселятись в ці родючі землі малоземельних польських селян з Мазурії. Йшли з Волині, Запорозької Січі, Молдавії, Валахії. Поселенцям надавались значні пільги, вони звільнялись на певних час від податків. В 1685 р. Ян Собеський ініціює перед сеймом прийняття спеціальної конституції у відношенні козацтва Правобережної України, в якій підтверджувалось право володіння цими землями.
    Відновленню життя в Правобережній Україні значну увагу приділяв Степан Куницький, якого затвердив Собеський гетьманом ще в 1683 р. За досить короткий час його гетьманства (1683-1684) були відбудовані міста Корсунь, Богуслав, Мошни. В 1683 р. складається реєстр правобережного війська Запорозького. З цього ж року козаки отримують платню за свою службу. Дві великі виплати було здійснено з державної скарбниці Речі Посполитої, ще одна - від Папи Римського.
    Після смерті Куницького активно відновлював життя в Правобережній Україні гетьман Андрій Могила (1684-1689). Були заселені землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані, де селились безземельні селяни та численні втікачі з Лівобережної України.
    Значний внесок до відновлення Правобережної України та козацьких полків відіграли наказний гетьман Самусь Іванович, полковники Захар Іскра, Абазін, Семен Палій (Гурко).
    Вищезгадані події, що відбувались в центральній частині Правобережної України, не могли вплинути на процес освоєння земель Надкодимщини, оскільки останні ще років 10-11 офіційно вважались турецькою територією. Тільки після підписання Польщею ті Туреччиною Карловибцкої угоди в 1699 р., всі подільські землі відходили до Польщі, південний кордон якої проходив по річкам Кодимі та Ягорлику.
    Ми навели цей стислий історичний огляд, щоб уяснити, що загальна політична ситуація в регіоні була вкрай несприятливою для заселення лівого берега річки Кодима, правий же знаходився під контролем татар ще на протязі неповного століття.
    В деяких публікаціях заснування окремих сіл на лівому березі відносять до кінця ХVII ст., а зокрема с. Ясеново - "після 1685 р." (25). Очевидно, такий висновок було зроблено на основі відомого універсалу Яна III Собеського, про який ми вже згадували і в якому король закликає людей селитися на "кресах", тобто кордонах. В цьому випадку під кордоном розумілась р. Рось і землі, що лежать від неї на південь. Тому говорити про заселення земель по р. Кодимі в кінці ХVII ст. на наш погляд немає підстав.
    На сьогоднішній день остаточно можна вважати з'ясованим факт, що поселення по лівому березі Кодими виникають значно раніше ніж поселення правого берега.
    В 1719 р. помер останній представник роду Конєцпольських - Ян Олександр, якому належали прикордонні землі Брацлавщини. Їх відкуповує в 1722 р. на дуже вигідних умовах князь Юрій Любомирський. Враховуючи прикордонне положення придбаних земель, він розпочав на лівому березі Кодими зведення укріпленого поселення на місці поселення Палієво Озеро. В 1735 році він помирає, землі відходять до його сина Юзефа, який продовжує будівництво поселення та зводить мурований замок. Володіння Любомирських були розкидані по Україні (Волинь) та Польщі. Ще за часів батька Юрія Любомирського було переселено велику кількість селян з Волині і Польщі для освоєння спустошених земель Брацлавщини та прикордонних земель. Справу батька по заселенню краю продовжив Юзеф Любомирський (помер в 1755 р.). Зведене укріплене поселення отримало назву на честь його засновника Юзефград. Найбільш вірогідно, що саме в цей час (друга чверть ХVIII ст.) виникає ланцюг поселень по лівому березі: Гольма, Познанка, Ясеново, Гвоздавка, Бобрик, Криве Озеро. В 30-50-і рр. ХVIII ст. справу батька та старшого брата продовжив молодший Любомирський - Станіслав.
    Перебуваючи на посаді брацлавського воєводи, князь Станіслав Любомирський прийняв активну участь в організації життя переселенців. Це були люди різні за національністю та релігійними поглядами, різні за своїм соціальним статусом (селяни, ремісники, торгівці, дрібна шляхта). Враховуючи прикордонний характер новостворених поселень, переселенці користувались низкою пільг у порівнянні з раніше заснованими селами. В обов'язок брацлавського воєводи входила охорона південних кордонів. В прикордонних селах створювались військові загони - "міліція", в обов'язок якої входило несення дозорної служби.
    Люди повинні були дбати як про свою особисту безпеку, так і про безпеку держави в цілому. В цей час при підтримці Станіслава Любомирського на нових поселеннях зводяться десятки уніатських, вірмено-католицьких костьолів та православних церков.
    У відповідь на зведення укріплень Юзефграда Туреччина на протилежному березі засновує слободу Балта (1748). Назва містечка Юзефград проіснувала до 1775 р. При включенні території до складу Російської імперії в 1775 р. місто було перейменовано в Єленськ, але вже 1797 р. (коли після російсько-турецької війни 1787-1791 рр., за умовами договору між Росією та Туреччиною, територія до Дністра та Чорного моря відійшла до Росії) його перейменували на м. Балта.
    Що до походження назви міста Балта існує декілька версій. На наш погляд найбільш аргументованим є висновок М. Фасмера, який виводить від молдавського слова balt? - "болото" (26), цей висновок також підтримав М. Т. Янко(27). Таким чином, назва міста пов'язується з низинною, болотистою заплавою р. Кодима.
    Підтвердження тому, що поселення по лівому березі виникають десь у другій чверті ХVIII ст. можна знайти в історичних документах тієї доби. Таких документів ми знаємо три. Всі ці документи дуже близькі у часі і відносяться до 1763, 1766, 1767 рр.
    В 1763 і в 1767 рр. запорізькі козаки організували дві розвідки в так звані "ханські слободи" по наказу російської влади, щоб дізнатись, що це за села по правому березі Кодими, яким людом вони заселені. Під час останньої козаки за збір цієї інформації ледве не були викриті і вбиті ногайцями, не зважаючи на те, що працювали вони з належним прикриттям.
    В 1766 р. тим же шляхом і з тими ж цілями був відряджений перекладач Андрій Константинов, який перейшовши Кодиму біля Кривого Озера, попрямував наверх до Балти, начебто на славнозвісний балтський ярмарок.
    Нижче наводимо текст рапорту козацької розвідки 1763 р., який ми взяли з праці О. Скальковського(28), оскільки він є особливо цінним джерелом для визначення часу заселення Надкодимщини.
     "Ханские слободы, которые за рекой Бугом населяются, суть: 1) слобода, называемая Голта с прошлого 1762 года над самой р. Бугом, при самой российской границе, против Слободского козачьего полку слободы Орлика (Ольвіополь - О. Р.), в нёй поселения до 30 хат; 2) другая слобода, называемая Кривое-Озеро, состоит при речке Кодыме, против Лядской слободы Кривого-Озера же, расстоянием от Российской границы верст с 20, заведена селением того же 1762 г., поселения в ней до 40 хат; 3) слобода Ясеневое в гору той же речки Кодымы, против большой Лядской слободы Ясеновой же, расстоянием от Российской границы верст с 60, началось селением с 1761 г., в ней 20 хат; 4) слобода Гольма в гору ж Кодыми противу Лядского городка Гольма, расстоянием от Российской границы верст с 70, как поселились, будет годов до 10 (1753 г.), поселения в ней до 300; 5) слобода Перелеты над Кодымою же, расстоянием от Росийской границы верст 30, как поселились будет годов с 10 (1753 г.), в ней жителей будет более 100; и 6) город Барта (Балта - О. Р.) против Лядского городка Палеево-Озеро, расстоянием от Российской границы верст с 80 при Кодыме же вгору, как поселено, годов более 15 (1748), в ней поселения более 500. В тех слободах и городе живут волохи, жиды и почитай в большую половину во всякой слободке, народу такого, как и малороссийские. А коликим числом в тех местах и городках российского имеется народа, того знать не возможно. Во всех же описанных новых слободах, обыватели жительствуют, за новостью тех селений, во всякой свободе, без наложения никаких повинностей. В давнопоселенных слободах: Голте, Перелетах и городе Барте живущие обыватели находятся под ведомством гетмана Волосскаго (Ханского каймакана) в откуп которому с них взимается в год со всякого прибытка скотского и промышленного десятая доля".
    В результаті розвідки 1767 р. полковник Бугогардівської паланки Андрій Кайдаш доносить, що окрім перерахованих сіл існують також: Гидирим, Бобринець Малий і Бобринець Великий, а також називає слободи Ананьєво й Палієво-Озеро(29).
    Таким чином час виникнення поселень по правому березі Кодими можна вважати чітко встановленим: Голта - 1762 р., Криве Озеро - 1762 р., Ясеново - 1761 р., Гольма - 1753 р., Перельоти - 1753 р., Балта - 1748 р. Звернемо увагу, що всі перераховані поселення в ханській землі виникають навпроти великих поселень, які вже існували на лівому березі, а Гольма згадується навіть як не село а як ляське містечко, крім того на поселеннях правого берегу переносяться назви сіл, що вже існували по лівому березі, які існують і до сьогодні. На правому березі в цьому документі не згадана Гвоздавка II, яка виникла пізніше, але вже згадується в документах "як казенне поселення" в 1792 р. (30) Існування ж Гвоздавки I по лівому березі у нас сумніву не викликає, оскільки є свідчення, що спочатку назва села Ясеново I була Гвоздавські хутори, що вказує на існування Гвоздавки I, як села ще раніше ніж Ясеново (31).
    Доповнює картину перекладач Андрій Константинов(32). Він зокрема вказує, що слобода Криве-Озеро по правому березі належала Якуб-ага, яким й була заснована. Йому ж належали і всі інші села по правому березі. Він їх відкупив у хана, за що щорічно виплачував 36 тисяч рублів. В Кривому Озері проживали "польские украинцы и волохи" (33). Весь правий берег Кодими сплачував Якуб-ага великі податки: з одного плуга по дев'ять левков турецьких в ханську казну, та ще на розходи відкупщику з кожної засіяної борозни по одній дєнєжке збирається, і так людям дуже важко жити(34). Далі він вказує, що в Бобрику "живут одни волохи", "в слободе Ясенове... ни одного человека, знающего по-российски не нашли" (35). Таку ж картину він побачив в Гольмі та Перельотах. "Олта, так и Балта и все прочие слободы поселены Крым-Гиреем ханом в разные времена, что ныне во всех тех слободах почти ни одного русского подданого не осталось..., а из Польши только одни попы, кои не хотят к униатской признаваться вере, прибегают в слободу и селятся" (36).
    В підсумку А. Константинов пише: "А российских подданых в татарских слободах не нашел, но онные поселены волохами, армянами, польскими украинцами и жидами" (37).
    Згідно статистичних даних на 1790 р., кількість людей, які проживали в селах на правому березі дещо зросла: села відносились до числа "казенних поселень". В Гольмі проживало 198 чоловіків та 209 жінок, за селом було закріплено 12000 десятин орної землі та 180 десятин пасовиськ та лугів. В Ясеновому проживало 145 чоловіків та 127 жінок, в Познанці всього 16 чоловік та 16 жінок. Разом за Ясеновою та Познанкою було 12000 десятин орної та 120 десятин неорної землі(38).
    В Великому Бобрику - 191 чоловік та 173 жінки, в Гвоздавці - 101 чоловік та 95 жінок. Спільні володіння В. Бобрика та Гвоздавки складали 12000 десятин орної та 90 десятин неорної землі. Як бачимо на 1790 р. уже згадується правобережна Познанка та Гвоздавка, за кількістю мешканців вони значно поступаються Гольмі, Великому Бобрику та Ясеновому. Познанка має скоріше ознаки хутора ніж села.
    На превеликий жаль ми не маємо таких даних по селам лівого берега Кодими. З упевненістю ми констатуємо: 1) вони були значно більші; 2) виникли за часом значно раніше і зуміли розростись; 3) від сіл лівого берега була запозичена назва селам правого берега.
    Коротко зупинимося на походженні назв деяких населених пунктів, про яких вище велася мова. Ця тема завжди викликає підвищену цікавість як серед мешканців цих сіл, так й серед численних відвідувачів цих міст.
    Ми вже вище висловлювали свою думку щодо походження назви міста Балти.
    С. Познанка Перша (лівий берег). Жителів села прозивають "ляхи, шляхта". Назва походить від прізвища засновника села Познанського. В селі існує також інша думка: Познанку заснували вихідці із околиць польського міста Познані(39). Перша церква, невеличка, дерев'яна, вкрита соломою збудована в 1782 р., проіснувала до 1828 р. В 1844 р. було завершено будівництво кам'яної церкви з одним дерев'яним куполом.
    С. Познанка Друга (правий берег). Прізвисько мешканців - "молдовани". Виникає в кінці ХVIII ст. в результаті заселення земель, звільнених від Туреччини на пільгових умовах. Першими мешканцями були вихідці з Молдавії й Поділля.
    С. Погреби (лівий берег). Прізвисько мешканців - "ляхи". Виникло у другій половині ХVIII ст. Перші поселенці, що орендували у поміщика землі проживали у землянках - "погребах" (40), Мешканці вважали, що хутір виник у 1768 р. під час Коліївщини, коли польське населення розбігалось по байракам та ярам(41). В останні роки ХХ ст. село припинило своє існування.
    С. Ясеново Перше (лівий берег). Прізвисько мешканців - "ляхи, шляхта". За деякими даними Подільських єпархіальних відомостей спочатку називалось Гвоздавські хутори, а ясенівський прихід відносився до Гвоздавського(42). Назва Ясеново походить від балки Ясенової(43), балка - від назви дерев ясен. Місцеві мешканці виводять назву також від польського імені Ясь та від румунського міста Ясси(44).
    С. Ясеново Друге (правий берег). Прізвисько жителів - "молдовани". Після приєднання краю до Росії стало "казенним поселенням".
    С. Гвоздавка. По лівому березі - Гвоздавка Перша. За мешканцями села затвердилось прізвисько "ляхи, шляхта". На правобережжі - Гвоздавка Друга, жителів прозивають "молдавани". На мапі 1798 р. село помічено під назвою "Гвоздавка", на мапах 1825 та 1855 рр. - Гвоздовка. За списком маршрутної карти Подільської губернії, де вказані міста ночівлей - Воздавка. Існує три версії походження назви села: перша - народний переказ пов'язує назву з іменем розбійника Гвоздя, котрий начебто ховався в густих хащах Кодими; друга - з польським прізвищем Гвоздецький, який начебто був першим поселенцем. На нашу думку найбільш імовірним є походження назви від старослов'янського слова "гвозд". В старосербохорватській мові "гвозд" - "ліс"; в словенській - "g?zd" - ліс, бор; в старочеській - "hvozd" - лісисті гори; в старопольській "gwozd" - ліс в гористій місцевості(45). Виходячи з цього, назву Гвоздавки можна розглядати як "село біля лісу".
    На 1900 р. в селі Гвоздавка Перша проживало 1554 мешканців, українці, а також "потомственные дворяне, почетные граждане и мещане". Займалися жителі хліборобством, з кінця ХIХ ст. - кінним перевозом. Перша церква св. Тройці була збудована 1800 р., але в середині ХIХ ст. розібрана і в 1865 р. поряд з розібраною збудували нову церкву. Вона була дерев'яною на кам'яному фундаменті.
    Церква зводилась за державний кошт. В 1882 р. на пожертвування селян до храму була добудована дзвіниця, а з 1883 р. при церкві відкрили церковно-приходську школу, яка з 1854 р. перебралась до будівлі сільського товариства(46). Будівля церкви проіснувала до кінця 60-х років минулого століття і була зруйнована, на її місці звели сільський палац культури.
    Церква, як і інші церкви лівобережної Надкодимщини, що відносились до Подільської єпархії були дерев'яними і зводились, як кажуть в народі "без жодного цвяха".
    С. Бобрик Перший , на лівобережжі. Прізвисько мешканців - "ляхи, шляхта". Бобрик Другий - правий берег; прізвисько - "молдовани". Якщо Бобрик Перший існував ще в першій половині ХVIII ст., то поселення Бобрик Другий виникло тільки після приєднання земель до Росії, тобто після 1791 р. за рахунок переселення людей з лівобережного села, окрім селянина Івана Кушніренка, якого прозивали за переказом Скорупським. Землі Бобрика Першого до 1817 року належали князю Любомирському, після перейшло до казни. Землі Бобрика Другого були власністю католицького єпископа Сєраковського. З роками село переходило до різних людей.
    У Бобрику Першому, або, як його ще називають Бобрик Великий, на 1850 рік було 96 дворів, а Бобрику Другому або Малому Бобрику - 57 дворів.
    На 1897 рік в Малому Бобрику проживало 1800 чоловиків і 1729 жінок православної віри, 191 чоловік та 168 жінок католиків, 26 чоловиків і 22 жінки євреїв. За джерелами в Бобрику Першому був дерев'яний храм св. Димитрія, який селяни в 1790 розібрали та перенесли на правий берег.
    Назву села Бобрик переказ виводить від прізвища першозасновника села Івана Бобрика. Дехто вказує, що назва села має зв'язок з бобрами, які колись водились на Поділлі. Також вважають, що можливо назву перенесено з с. Бобрик Київської обл., розташованого на р. Бобрка(47). На нашу думку, кожне з цих пояснень надто спрощене, а цей топонім потребує більш детального вивчення.
    С. Аргепитівка - порівняно нове. З появою цього села не існує ускладнень. За матеріалами "Подільських єпархіальних відомостей", в 1817-1825 рр. на захід від Великого Бобрика поселився "некто Аргепита", потім тут оселились і інші люди. Так виник хутір Аргепитівка, який згодом переріс в село(48).
    С. Янишівка - село теж порівняно нове. 1817 р. орендар або, за іншими джерелами, поміщик Янишевський оселив на схід від Бобрика Великого вільних селян, котрі й заснували "Слободку Янишовку". Слобода Янишевського відмічена на мапі 1826 р. Янишовська слобода згадана у виданні "Алфавитные списки городам, селениям, деревням и хуторам Херсонской губернии" (49).
    С. Криве Озеро, село по лівому березі, існує з першої половини ХVIII ст., по правому березі - засноване, як зазначалось вище, в 1762 р. Виникло при впадінні р. Гедвилів Яр в Кодиму, де була значна кількість западин, які більшу частину року були заповнені водою і які створювали покручену берегову лінію, які і лягла в основу назви села.
    Землі села були власністю того ж князя Любомирського, який дозволив селитися тут дрібній шляхті, українцям, молдаванам, євреям та людям інших національностей.
    На кінець ХVIII - початок ХIХ ст. село ділилося на частини: в центральній заболоченій частині проживали євреї, по правому березі проживали волохи-молдовани, тому цю частину називали Волощиною, по річці Гедвилів Яр переважно селились поляки та євреї. Ця частина містечка отримала назву Калантирка, яка за нею закріпилась близько 1812 р., коли в Кривому Озері був спалах чуми і був введений карантин.
    Проживали в містечку різного роду ремісники, міщани та збіднілі дворяни (більше тисячі). Селян налічувалось лише 150 чоловік.
    Як засвідчує церковний перепис 1847 р., молдован в містечку вже не було. Не витримавши утисків з боку польської шляхти, вони залишили Криве Озеро і переселились в глибину Херсонської губернії. Згідно того ж перепису на 1847 р. селян залишилось всього 13, шляхти - 219, одноосібників - 90 душ. Але вже на 1858 р. селян було 178 чоловік, а на кінець ХIХ ст. - 1670. про кількість євреїв та католиків, котрі проживали в Кривому Озері в зазначений час, ми не знайшли даних, але число їх було значним. Документально засвідчено, що в 1819 р. поміщиком Шоломайським було збудовано костьол, прихід якого складав 2780 чоловік. Прихожанами його були жителі Кривого Озера та околишніх сіл. Дата спорудження першої дерев'яної церкви нам не відома. Є тільки дані, що вона згоріла на початку ХIХ ст. В 1824 р. зводиться церква з цегли. Вона мала дерев'яну дзвіницю. В 1889 р. замість неї побудували цегельну дзвіницю(50).
    По лівому березі р. Кодими трохи вище зазначених сіл проходив один із трьох магістральних шляхів, що з'єднували Україну з її південним сусідами - так званий Чорний або Шпаковий шлях. Цим шляхом користувались вже не одне століття до часу виникнення поселень по Кодимі. Олександр Гваньїні, котрий писав в ХVI ст., вказує на існування Чорного шляху, поряд з Куманським і Молдавським шляхами, які називає татарськими шляхами, якими татари "звичайно звикли ходити до нас, а ми до них" (51). Відомий історик А. Скальковський писав:
     "Доріг не було, окрім одвічних шляхів, якими йшли каравани за сіллю в Крим, за рибою на Дон і в Запоріжжя, з хлібом в Очаків. Цю дорогу називали в Польщі Чорним Шляхом через небезпеку, що може на ній статися. В народі її називали Шпаковим шляхом, за іменем отамана Шпака, котрий водив чумацькі каравани мальовничими долинами поблизу води, запасів корму для тварин, оминав села та проходив по ярам та пустелям. Від Умані він звертав на Балту, а далі Кодимою до Ольвіополя (суч. м. Первомайськ - Р. О.) і далі через Південний Буг до низинних переправ на Дніпрі. Цей шлях був відомий і туркам, які називали його Керван-Іолм - "караванний шлях", поляки звали його "невидимий, непомітний шлях" (52).
    Час плине, але й сьогодні люди надкодимських сіл дорогу, що веде з Балти до Первомайська називають не інакше як "шлях", начебто це назва магістралі. Так було, так є і так має бути.


(1) Словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. - Санкт-Петербург, 1895. - Т. 30. - С. 554.
(2) Будкина Л. Г., Козинцева П. М., Пустовойт С. Ф. Реки // Природные условия и естественные ресурсы СССР. Украина и Молдавия. - М., 1972. - С. 129.
(3) Шахматов А. А. Древнейшие судьбы русского племени. - СПб, 1919. - С. 36.
(4) Орлов А. Происхождение названий русских и некоторых западноевропейских рек, городов, племен и местностей. - Вельск, б.г. - С. 6-7.
(5) Мельничук О. С. Топоніміка Кодимського району Одеської області // Мовознавство. - Т. 14. - К., 1967. - С. 55-56.
(6) Янко М. Т. Топонімічний словник-довідник Української РСР. - К., 1973. - С. 77.
(7) Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. - М., 1986. - Т.2. - С. 276.
(8) Трубачев О. Н. Название рек Правобережной Украины. Словообразование, этимология, этническая интерпретация. - М., 1968. - С. 140.
(9) Трубачев О. Н. Название рек Правобережной ….Вказ. праця.
(10) Иврит-Русский словарь. - М., 1963. - С. 532.
(11) Конисский Г. История руссов или Малой России. - М., 1846. - С. 16-18.
(12) Соловьев С. М. История падения Польши. Сочинения. - Книга ХVI. - М., 1995. - С. 458-459; Аркас М. Історія України-Русі. - Одеса, 1994. - С. 347-348.
(13) Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. - К., 2007. - С. 728.
(14) ПСРЛ, II, 350.
(15) Семашкевич М. Историко-географический и этнографический очерк Подолии: Из Подольских епархиальных ведомостей. - Каменец-Подольский, 1875. - С. 131.
(16) Полное собрание законов Российской империи. Собрание I. - 1830. - Т. 23. - №17008. - С. 287-292.
(17) Там же. - № 17017, 17018.
(18) Там же. - Т. 24. - № 17634. - С. 229-230.
(19) Детальніше про зміни в адміністративно-територіальному поділі Одещини, зокрема історичну долю земель Надкодимщини, дивись: Бачинский А. Д., Ващенко В. П., Кульчицкий С. В. Изменения административно-территориального деления Одесщины (конец ХVIII в. - 1975 г.) // Археологические и археографические исследования на территории Южной Украины. - К.- Одесса, 1976. - С. 68-91.
(20) Бачинский А. Д., Ващенко В. П., Кульчицкий С. В. Изменения административно-территориального … Вказ. праця. - С. 90-91.
(21) Боплан Г. Л. Опис України. - К., 1990.
(22) Гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676) не слід плутати з оспіваним народною творчістю гетьманом Михайлом Дорошенком (?-1628), прибічником гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1614-1622 рр., з перервами).
(23) Семашкевич М. Историко-географический и этнографический очерк Подолии: Из Подольских епархиальніх ведомостей. - Каменец-Подольский, 1875. - С. 337.
(24) Грушевский М. Ілюстрована історія України. - К., 1992. - С. 329-332.
(25) Карпенко Ю. О., Бевзенко А. Т., Гагкаєв К. Є., Касім Г. Ю., Рядченко Н. Г., Стичишина Л. П., Терешко Л. С., Топонімія Північно-Східної Одещини. - Одеса, 1975. - С. 85.
(26) Фасмер М. Этимологический словарь … Вказ. праця. - Т.1. - С. 118.
(27) Янко М. Т. Топонімічний словник-довідник .. Вказ. праця. - С. 19.
(28) Скальковский А. История Новой Сечи или последнего коша запорожского. - Одесса, 1846. - Ч.I. - С. 66-68.
(29) Там же.
(30) Ведомости четырех уездов, составляющих новоприобретенную область Порты Оттоманской и присоединенную к Екатеринославскому наместничеству 1792 года // ЗООИД. - Одеса, 1895. - Т. IХ. - С. 319-331.
(31) Приходы и церкви Подольской епархии // Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. Под редакциею священника Евфимия Сецинского. - Каменец-Подольск, 1901. - Вып. IХ. - С. 15.
(32) Журнал перекладача Андрія Константинова про поїздку в татарські слободи // ЗООИД. - Одеса, 1894. - Т. ХVII. - С. 94-96.
(33) Там само. - С. 95.
(34) Там само.
(35) Там само.
(36) Там само. - С. 94-95.
(37) Там само. - С. 96.
(38) Ведомости четырех уездов, составляющих новоприобретенную область Порты Оттоманской и присоединенную к Екатеринославскому наместничеству 1792 года // ЗООИД. - Одеса, 1895. - Т. IХ. - С. 321.
(39) Карпенко Ю. О. та інші. Вказ. праця. - С. 63.
(40) Карпенко Ю. О. та інші. Вказ. праця. - С. 62.
(41) Там само. - С. 62.
(42) Приходы и церкви Подольской епархии... - С. 15.
(43) Ведомости о состоящих в уезде Тираспольськом казенных и владельческих дачах... // Записки Новороссийского университета. - Т. ХХ. - Одесса, 1876. - С. 25.
(44) Карпенко Ю. О. та інші. Вказ. праця. - С. 86.
(45) Карпенко Ю. О. та інші. Вказ. праця. - С. 20; Фасмер М. Указ. соч.- Т.1. - С. 399.
(46) Приходы и церкви Подольской епархии... - С. 6.
(47) Карпенко Ю. О. та інші. Вказ. праця. - С. 10-11; Приходы и церкви Подольской епархии... - С. 4-5.
(48) Приходы и церкви Подольской епархии... - С. 5; Карпенко Ю. О. та інші. Вказ. праця. - С. 8.
(49) Приходы и церкви Подольской епархии... - С. 4-5; Карпенко Ю. О. та інші. Вказ. праця. - С. 84.
(50) Приходы и церкви Подольской епархии... - С. 109-110.
(51) Гваньїні О. Вказ. праця. - С. 728.
(52) Скальковский А. Вказ. праця. - С. 131-132.