ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 6)



О. Музичко

Нові архівні джерела про діяльність одеських істориків Є. О. Загоровського та М. Є. Слабченка у 1920-ті рр.: зміст та джерелознавчий потенціал
                                                                                                            
    У 1920-ті - на поч. 1930-х рр. в УСРР відбулась інтенсифікація розвитку історичного українознавства. Однак "Червоний ренесанс" закінчився для української історичної науки катастрофою. До 1980-х рр. на вивчення діяльності майже всіх українських істориків 1920-х рр. було накладено табу. Лише наприкінці ХХ - на поч. ХХІ ст. історіографи отримали можливість поступово закривати "білі плями", зокрема, реконструювати історіографічну ситуацію в Одесі у 1920-х - на поч. 1930-х рр. (1). Найбільше поширення в їх працях набув біоісторіографічний підхід. Однак період забуття надзвичайно ускладнив завдання максимально повної реконструкції біографій істориків розстріляного покоління. Зокрема, у розпорядженні дослідника доби 1920-1930-х рр. дуже мало персональних архівів та досить незначна епістолярна спадщина. Тому незважаючи на відчутні здобутки сучасної історіографії у дослідженні біографій істориків 1920-х рр., завдання подальшого поповнення відповідної джерельної бази не втратило своєї актуальності.
    Метою цієї статті є впровадження до наукового обігу раніше не актуалізованих епістолярних, наративних та актових історичних джерел до біографії одеських істориків Михайла Єлисейовича Слабченка (1882-1952) та Євгена Олександровича Загоровського (1885-1938) у 1920-ті рр. Останнім часом діяльність цих істориків досить активно досліджується. Однак нові джерелознавчі знахідки не лише відкривають нові грані їх особистостей, але й висувають перед історіографами додаткові питання.
    Попри те, що Є. Загоровський та М. Слабченко походили із зовсім різного соціального середовища, у перших етапах їх життя можна виділити деякі спільні риси. Обидва отримали вищу освіту у Новоросійському університеті (далі - НУ), їх вчителем був відомий історик, учень В. Антоновича, ординарний професор кафедри руської історії Іван Андрійович Линниченко (1857-1926). Після закінчення НУ їх шляхи розійшлися, але у 1920-ті рр. знову зійшлися у низці одеських освітніх та наукових установ (Інституті народної освіти, Науковому товаристві при ВУАН, Комісії краєзнавства при ВУАН тощо). Одною з провідних в їх науковій спадщині є козацька тематика. Обох історіографічна традиція вважає промоторами впровадження українського національного історіографічного дискурсу в одеському науковому середовищі. Становлення особистостей цих істориків відбулось ще у 1910-ті рр. Однак є всі підстави віднести їх до покоління істориків 1920-х рр., адже саме у цей період вони найбільш повно реалізували свій науковий потенціал.
    До сьогодні знання дослідників про постать Є. Загоровського ґрунтувались на актових джерелах, декількох мемуарних та епістолярних згадках про нього з боку його сучасників, опублікованих працях, декількох малоінформативних офіційних листах історика(2). Однак цілковито проігноровані рукописи та приватне листування Є. Загоровського. Останні є унікальним джерелом для реконструкції його світогляду(3). Віднайдені нами у декількох архівах документи належать саме до таких джерел.
     Увагу історіографа передусім привертають архівні примірники програм лекцій Є. Загоровського з історії Росії, які він читав у середині 1920-х рр. в Одеському інституті народної освіти. (4) До сьогодні дослідники лише констатували назви лекційних курсів історика, уникаючи аналізу їх програм. Останні деякою мірою компенсують відсутність текстів самих курсів. У попередній статті ми простежили еволюцію Є. Загоровського у 1920-ті рр. у бік марксистської парадигми в інтерпретації М. Покровського. Зазначені програми підтверджують цю особливість творчості історика у 1920-ті рр. Свій курс історії Росії Є. Загоровськийц поділив на 16 циклів за проблемно-хронологічним принципом: від Давньої Русі (з наголосом на північно-східних землях) джо "краху російської монархії у 1917 році". Згідно канону марксистського історіописання, лектор звертав найбільшу увагу на економічні явища, зокрема, феодолізацію, економічне підгрунтя політичних процесів та революційних рухів ("економічні підстави революційного настрою між дворянством та буржуазією на початку ХІХ ст."). Однак, поділивша історію Росії за царюваннями, лектор залишився в рамках традицій дореволюційної історіографії. Наукові праці Є. Загоровського 1920-х рр. мають значно менш рис марксистської ортодоксії.
    На сьогодні відомо про 22 опубліковані праці Є. Загоровського, що присвячені історії Півдня України до кінця ХVIII ст., козацтву, українській, російській та сходознавчій історіографії та бібліографії, взаєминам Росії та Італії у ХІХ ст. Про деякі виступи Є. Загоровського на засіданнях різних одеських наукових товариств відомо лише з назв. Однак в архіві Всеукраїнської Академії наук, що зберігається в Інституті рукопису національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, знаходяться неопубліковані тези декількох виступів історика бібліографічного характеру ("Новые данные об украинско-турецких отношениях при Б. Хмельницком", "Успехи изучения истории тюрков в СССР за последние десятилетие"), що дозволяють скласти чітке уявлення про їх зміст(5). Інша доля спіткала некролог професору О. Шпакову, що був опублікований у 1927 р. у журналі "Східний Світ" (6). Рукопис некрологу та листування про його видання свідчать про два промовистих моменти. По-перше, з друкованого тексту з легкої руки редактора "випав" заключний абзац, в якому Є. Загоровський згадував про закордонні відрядження свого колеги та наголошував, що він "був зрештою типом науковця - європейця у кращому розумінні цього слова" (7). Напевно, на 1927 р. "європейськість" вже не входила до переліку чеснот справжнього радянського науковця.
    По-друге, первинний текст некрологу Є. Загоровський написав російською мовою, який редакція переклала українською. Відомо, що інші україномовні праці науковця, зокрема, й згадані тези, також були написані російською. Гадаємо, що навіть цей факт свідчить про досить поверхову "українізацію" Є. Загоровського, який був вихований у традиціях російської культури. Цей факт не зауважили деякі історіографи, з праць яких легко зробити протилежний висновок(8). Віднайдені нами у російських архівах листи Є. Загоровського не лише переконують у спрощеності такого підходу, але й подають цінні дані про його побут, наукову діяльність, зв'язки, переживання, факти науково-громадського життя Одеси та Києва.
    До сьогодні відомим в історіографії фактом було співробітництво Є. Загоровського з ВУАН(9). Два листи Є. Загоровського середини 1920-х рр. свідчать, що в цей час він налагодив контакти також з Російською Академією наук. У 1926 р. в Одесі було створено відділення Русько-Візантійської історико-словникової комісії РАН, до якої увійшли А. Готалов-Готліб, С. Дложевський, Є. Загоровський, П. Потапов та М. Болтенко. Члени комісії ставили за мету взяти участь у перевиданні словника Дюканжа та відновити вивчення Візантії в Одесі(10). 6 листопада 1925 р. Є. Загоровський написав листа голові Русько-Візантійської комісії РАН академіка В. Бенешевича. Одеський історик дякував за обрання його у члени цієї комісії та доручення простудіювати візантійський аспект праці П. Бруна "Черноморье". Він висловлював радість з приводу відновлення часопису "Византийский временник" та бажання надрукувати на його сторінках свої роботи. Також історик просив надіслати йому книгу М. Ростовцева "Скифия и Боспор" (11). Є. Загоровському доручили дослідити біографії одеських істориків, зокрема, візантологів, В. Юргевича, М. Мурзакевича, П. Бруна та В. Григоровича(12). Ці плани були реалізовані лише незначною мірою. Деякі результати своїх студій він оприлюднив на засіданнях Одеської комісії краєзнавців(13).
    До приватних, а значить більш інтимних, листів слід віднести лист Є. Загоровського від 8 квітня 1925 р. до академіка РАН, видатного візантиніста Федора Івановича Успенського (1845-1928) (див. додаток № 1) (14). Лист Є. Загоровського був відповіддю на лист Ф. Успенського, який на жаль не зберігся. Лист Є. Загоровського дозволяє отримати нові факти для його біографії. Зокрема, новим фактом є згадка про ранню смерть матері історика.
    До цього часу було не зовсім ясно чи захистив Є. Загоровський магістерську дисертацію, чи так і залишився "професором без дисертації", що було досить поширеним явищем у 1920-ті рр. серед радянських професорів. У деяких документах він титулувався магістром, на підставі чого деякі дослідники віддавали перевагу першому зі згаданих варіантів. Однак актові джерела не містять згадки про його захист та навіть назву запланованої роботи, як відсутній і текст, який можна було б вважати його дисертацією. Збереглися лише наукові статті історика, з яких випливає, що він працював над темою "Новоросійський край наприкінці ХVIII ст.". На нашу думку, відсутність у листі до Ф. Успенського згадки про захист магістерської дисертації промовисто свідчить про те, що Є. Загоровський так і не встиг захистити її. Але у документах він мав повне право іменувати себе магістром, адже він склав відповідні іспити, про що і повідомив Ф. Успенського.
    Також досить однозначно текст листа свідчить про те, що інтеграція Є. Загоровського до українського національного історіографічного дискурсу та української ідентичності загалом була дуже складним та суперечливим процесом. Є. Загоровський послідовно застосовував термін "Новоросія", а не україноцентричний - "Південна Україна" чи хоча б нейтрально-географічний "Північне Причорномор'я" і прямо зазначав, що останній термін для своєї відомої праці він обрав вимушено, ймовірно, під впливом зміни суспільно-політичної кон'юнктури.
    Ще більш повне уявлення про особистість, побут та наукові зв'язки Є. Загоровського надають його 13 листів від 1925-1928 рр. до Сергія Павловича Шестерикова, що зберігаються у персональному фонді останнього у московському Російському державному архіві літератури та мистецтва(15).
    С. Шестериков народився у 1903 р. в Одесі. Його батько Павло Степанович був відомим ботаніком, очолював бібліотеку НУ(16). З 1921 р. С. Шестериков працював інструктором бібліотечного підвідділу наросвіти. З 1921 по 1923 - бібліографом та завідуючим бюро в одеському відділенні Держвидаву України. У першій половині 1920-х рр. він працював консультантом та старшим бібліотекарем Одеської державної наукової бібліотеки, був членом Одеської пушкінської комісії(17). Безумовно, що шляхи С. Шестерикова та Є. Загоровського дуже часто перетинались, адже останній також працював у бібліотеці, складав бібліографію. Згодом С. Шестериков переїхав до Ленінграду, де працював в Інституті російської літератури (Пушкінський дім). У 1930-му р. він був репресований. Після звільнення наприкінці 1930-х він жив у Саратові та під Москвою. У 1941 р. загинув на фронті.
    З огляду на спільне бібліотечне минуле обох науковців Є. Загоровський докладно інформував свого колегу про стан справ в Одеській державній науковій бібліотеці, життя бібліотекарів. В одному з листів одеський історик прямо зазначав, що "с библиотекой я так же сжился как и Вы" (18). Ці листи є чи не унікальним епістолярним джерелом для дослідження історії цієї славетної наукової установи Одеси у 1920-ті рр. Є. Загоровський висловлював своє незадоволення наростанням бюрократизму в бібліотеці, моральною нечистоплотністю її керівництва, часто повідомляв про фінансову кризу.
    Він скаржився на одноманітність свого життя, самотність. Під час доволі частих хвороб до нього навідувався лише брат Микола (Є. Загоровський жив на вулиці Ф. Мерінга, 47 - сучасна Ніжинська). Серед інших одеських знайомих у листах згадано про О. Де-Рібаса та Є. Е. Гольденберга. Педагогічна праця не задовольняла історика. Він писав, що без бажання приступає до лекцій в Інституті народної освіти(19). Наукове життя Одеси він порівнював з болотом, де перманентно сваряться між собою М. Слабченко та А. Музичка, С. Дложевський та Б. Варнеке(20). Він зазначав, що єдиною прикрасою його життя є лише "встречи с людьми "с того берега", чаще других с итальянцами, а иногда и "немцами", из состава здешних "миссий". Дополнением к этому освежающему душу служат те иностранные книги, которые, правда, в недостаточном количестве, попадают в руки" (21). В іншому місці він повідомляв про зустріч з французом(22). Часте залучення Є. Загоровського до зустрічей з іноземцями було зумовлене тим, що він знав низку європейських мов.
    З книгами він не розставався навіть під час відпочинку у племінниці у селі Соснівка коло Черкас(23). Але невдовзі виписка іноземних книг ускладнилась через валютну кризу. Це викликало скарги Є. Загоровського на те, що "мало-мальски интересная книга является исключением среди моря никчемной брошюрочно-листовочной макулатуры. Это последнее обстоятельство не уменьшает, конечно, той суммы труда, которую приходиться затрачивать мне ежедневно на разборку и классификацию наших книжных богатств" (24).
    Деяку різноманітність в життя Є. Загоровського вносили і поїздки до Києва. У листах згадано про дві поїздки у 1926 та 1928 рр., зокрема, на всеукраїнську конференцію наукових бібліотек. Київ сподобався одеському історику передусім своєю жвавістю, відсутністю застою та занепаду, якими, на його думку, відзначалась Одеса. У 1926 р. він побував в університетській бібліотеці, де передусім ознайомився з виданнями "по любезной мне Італії". Побував він вдома і у "милейшего немца", відомого картографа та бібліографа Веніаміна Кордта (1860-1934), у ВУАН, де його "любезно встретил" Олександр Грушевський(25). З останнім Євген Олександрович мав можливість познайомитись ще у 1907 - 1908 рр., коли той викладав в НУ українознавчі курси. Також одеський історик зустрівся з відомим істориком, академіком Миколою Прокоповичем Василенко та вдовою В. Антоновича. У 1928 р. він знову відвідав університетську бібліотеку, В. Кордта, О. Грушевського. Тепер він встиг зустрітися також з видатним медиком М. Стражеско та побувати у Володимирському соборі(26). Таким чином, листи засвідчують достовірність спогадів С. Борового про бібліофільство, самотність, релігійність Є. Загоровського(27). Щоправда С. Боровой створив образ дивакуватої та дещо простакуватої людини. Натомість у своїх листах Є. Загоровський постає незадоволеною життям, але дуже обережною людиною або навіть кар'єристом.
    Остання риса найбільшою мірою проявилась у ставленні Є. Загоровського до української мови. Доба "українізації" не змінила національної ідентичності Є. Загоровського. В автобіографії він назвав себе "русским" (28). Водночас він був одним з небагатьох викладачів, який не заперечував вимогу викладати українською мовою(29). Листи до С. Шестерикова засвідчують, що українську мову одеський професор дійсно знав, але використовував її з суто кон'юнктурних міркувань (не можна не помітити, що зараз ситуація в Одесі мало змінилась). Навряд чи можна назвати прихильним і його ставлення до політики "українізації". Так, дізнавшись про запрошення на Всеукраїнську конференцію наукових бібліотек він занотував: "Смущает дорога, но надо ехать. Может быть здесь мне оказала медвежью услугу моя "украинизация"" (30). Він з деяким здивуванням повідомляв С. Шестерикова, що розмову з Олександром Грушевським він вів "конечно же на "державній мові", которая вообще имеет в Киеве в науковом мире значительное распространение" (31). М. Слабченка та А. Музичка він зневажливо-іронічно називав "щирими" українцями.
    Найбільш промовистим є опис відзначення одеською інтелігенцією 25-річчя служби історика літератури, професора В. Лазурського: "Было немало приветствий "українською мовою" (даже мне пришлось выступать на мове от имени Украинского Библиотечного Товариства). Лазурский в заключении выступил на двух языках, в конце-концов прослезился, обещая остаток своей жизни послужить "рідному народу", в ответ на что прослезились и некоторые твердокаменные украинцы вроде Музычки" (32). Слова "навіть мені", на нашу думку, свідчать, що Є. Загоровський дуже нечасто у побуті використовував українську мову. Цей висновок знаходить підтвердження в характеристиці, що дав Є. Загоровському один з партійних функціонерів: "Предмет [історія Росії] знает, но не марксистски. От студенчества далекий, болеет, не украинизированный, желательна замена" (33). На нашу думку, всі складові цієї характеристики цілком співпадають з даними інших джерел.
    Сучасник Є. Загоровського М. Слабченко залишив значно глибший слід у науковому, педагогічному та суспільно-політичному розвитку Одеси та України загалом. Тому його діяльність значно більше відбита у джерелах та історіографічних дослідженнях. Варто лише зазначити, що історику присвячено три монографії, одне археографічне видання та десятки статей(34). Однак, наші архівні пошуки показали, що біографи М. Слабченка не врахували низку важливих джерел. Передусім маємо на увазі 39 листів (70 аркушів) М. Слабченка від 1921-1926 рр. до професора Івана Андрійовича Линниченка, що зберігаються у персональному фонді останнього у Державному архіві при Раді міністрів Автономної республіки Крим.
    До 1921 р. стосунки І. Линниченка та М. Слабченка нараховували 18 років. У серпні 1903 р. М. Слабченко був зарахований у студенти історико-філологічного факультету НУ і відразу потрапив під опіку професора І. Линниченка. М. Слабченко виступав на засіданнях товариств створених за ініціативи І. Линниченка, написав під його керівництвом роботу "Малорусский полк в административном отношении" (1909), за яку на підставі схвального відгуку професора отримав золоту медаль. І. Линниченко і надалі консультував М. Слабченка в його архівних пошуках, клопотав про наукові відрядження, грошові надання від університету, захищав від репресій з боку університетського керівництва. Про міцний духовний зв'язок, що встановився між учнем та вчителем яскраво свідчать листи М. Слабченка до І. Линниченка від 1912, 1914-1917 рр.
    Однак взаємини між вчителем та учнем не були простими. Професор-консерватор неприхильно ставився до будь-якої політичної діяльності учня, не співчував українському національному руху, тим більше в політичній формі, в якому той брав активну участь. У щоденникових записах І. Линниченка 1917-1919 рр. знаходимо досить численні згадки про М. Слабченка. Так, у запису 1917 р. І. Линниченко описав зустріч зі Слабченком, під час якої останній скаржився, що українці вважають його ренегатом(35). Запис 1918 р. свідчить, що І. Линниченко клопотав перед М. Василенко про влаштування М. Слабченка професорським стипендіатом, але висунув останньому умову відмовитись від будь-якої поза наукової діяльності. Однак невдовзі під час чергових зустрічей учня та вчителя, за словами останнього "Слабченко укусила какая-то муха. Стал отчаянным украинофилом рвет и мечет. Через неделю заходит совсем другой, против насильственной украинизации. Мое ли это влияние, или он не оправился после болезни (да он впрочем всегда неуравновешен, способен, но шалый)" (36). Зрештою, у 1919 р. на прохання дружини заарештованого денікінцями М. Слабченка І. Линниченко написав листа до одеського градоначальника, у якому запевняв, що М. Слабченко є його учнем та дотримується руської орієнтації(37).
    З кінця 1919 р. М. Слабченко та І. Линниченко ніколи не зустрічались. Перший залишився в Одесі, другий переїхав до Сімферополя. Однак, ані вчитель, ані учень не забули один про одного. І. Линниченко у документах 1920-х рр. згадував М. Слабченка серед своїх учнів(38). Той у свою чергу неодноразово згадував про професора у своїх виступах та працях 1920-х рр. Написані у 1920-х рр. листи М. Слабченка до І. Линниченка не тільки засвідчують міцність їх взаємин, але й яскраво відбивають внутрішню кризу М. Слабченка. За фасадом його успішної кар'єри в Одесі приховувалась надзвичайно складна ситуація в його стосунках з багатьма колегами, не сприйняття багатьох тогочасних реалій.
    Всі листи пронизує надзвичайно сумний та стурбований тон. Головною причиною свого стану М. Слабченко вважав не лише погіршення здоров'я, але й зовнішні обставини, передусім протидію з боку окремих одеських колег. Він надзвичайно зло відгукувався про О. Шпакова, А. Музичка, С. Дложевського та інших колег по роботі в Інституті народної освіти, науково-дослідницькій кафедрі історії української культури та одеських наукових товариствах. Взагалі зі старою професурою, за його словами, М. Слабченко підтримував тільки офіційні відносини, адже вона нагадувала "какой-то затхлый и тесный ящик" (39). Він розчаровано зазначав, що піде з вищої школи, як тільки з'являться його учні з дипломами докторів(40). Більшій частині своїх колег М. Слабченко відмовляв у належному професіоналізмі та у високих моральних якостях. Натомість себе він вважав особою, що рухає науку(41). Далеко не завжди ці характеристики були справедливими внаслідок запальної та складної вдачі М. Слабченка, що він сам визнавав(42).
    Проте, у листах зафіксовані і світлі емоції М. Слабченка. Він захоплено розповідав про роботу свого наукового семінару, успіхи своїх учнів. Особливо радував його син Тарас, якого він називав духовним онуком І. Линниченка(43). М. Слабченко з гордістю зазначав, що його лекції відвідує багато студентів, що аплодують лише йому(44). Цікавим є порівняння студентів-селян та городян: "Студенты из селян куда серьезнее горожан. Чернозем берет основательно, подходит деловито. Выводится тип плакальщика, ссылающегося на пролетарское происхождение. Вместо них появился мрачный мизантроп, который угрюмо молчит на переверках" (45).
    Наукове та культурне життя Одеси М. Слабченко також описував досить контрастно. Він підкреслював занепад південного міста порівняно з Харковом(46). Цікавими є дані М. Слабченка про ціни на товари першої необхідності в Одесі на початку 1920-х рр.: "хліб - 2500 руб. фунт, цукор - 20 тис. руб, яйця - 2 тис. руб., бринзи немає, сиру - теж, сливи - 1200 руб, помідори - 2000 руб.". Головну увагу М. Слабченко, директор Українського театрального інституту ім. М. Кропивницького, приділив новинам театрального та літературного життя Одеси. Він критикував український театр здебільшого за низький рівень декорацій та недостатній професіоналізм вистав. Серед новинок літератури він, зокрема, позитивно відзначив творчість І. Бабеля: "сей час у нас носяться с молодым очень талантливым беллетристом Бабелем. Великолепный сочинитель, интеллигент до мозга костей, умница, он удивительно ловко ухватил темп и стиль нашего времени" (47).
    Привертає увагу пасаж М. Слабченка з листа від 18 квітня 1926 р.: "С украинцами у меня - большие нелады. Я ни в грош не ставлю общественных талантов украинства и издеваюсь над их некультурностью и свинством. А они меня производят в ректоры, брешут, шипят и пишут доносы" (48). Вражає сторонній тон цього речення, начебто М. Слабченко не належав до української громади. З огляду на такий настрій не дивно, що він критикував політику "українізації": "В городе ничего не понимают по поводу постановки национального вопроса на 7-ой партконференции. Вот я украинец, заинтересованный в поднятии культурного уровня украинского народа (как, впрочем, и всякого другого) при помощи национального языка, ей Богу, ничего сообразить не могу. И зачем так много шуму? Ведь принцип сам по себе так прост и безспорен! Переборщили что-ли, как с антирелигиозной пропагандой?" (49). З іншого боку, М. Слабченко радісно інформував вчителя про перехід більшості одеських викладачів на українську мову викладання. Таким чином, ставлення М. Слабченка до українізації було не таким однозначним, як це вважають деякі його біографи(50).
    Інші, також до цього часу не актуалізовані джерела, підтверджують складні стосунки між М. Слабченко та владою. В одній з партійних характеристик М. Слабченко атестували як українізованого, науково кваліфікованого, акуратного професора, але водночас відзначали, що він є ідеологічно невитриманий, історію революційного руху не вважає наукою, іноді викривлює історичні факти. Було зроблено висновок, що М. Слабченко як політично небезпечний тип потребує уважного нагляду. Інша характеристика була ще більш жорсткою: "идеологически не выдержан, со скрытыми националистическими тенденциями. Не уживчив с профессорами. Отношение к студенчеству покровительственное с уклоном выделения любимцев. Читаемый предмет [історію України та класової боротьби] ведет не марксистски" (51).
    Однак понад 800 учасникам зборів у міському саду Одеси імені А. Луначарського влітку 1927 р., напевно, було б важко повірити, що М. Слабченко є нелояльний до режиму. У своїй промові від імені української інтелігенції М. Слабченко зазначив: "Справа не у тому, що вчитель буде вчити, судові працівники будуть судити, а робітники будуть воювати. Ми всі маємо встати під рушницю на захист СРСР. Сотні тисяч українців стануть у поневолених німцями та поляками краях. І лише у нас в СРСР українці можуть вільно розвивати свою культуру. Українська інтелігенція заявляє, що вона, як тільки знадобиться, стане на захист Радянського Союзу" (52). Таким чином, поміркований росіянин Є. Загоровський та запальний українець М. Слабченко подекуди думали та діяли в одному ключі. Радянська влада незважаючи на всі розбіжності між цими істориками, ставилась до обох досить підозріло, як до "уламків минулого".
    Отже, проаналізовані джерела не лише значно збагачують дані про біографію Є. Загоровського та М. Слабченка у 1920-ті рр., але й тогочасну історіографічну ситуацію в Одесі. Найрельєфніше у документах відбито перехідний стан доби, коли старі уявлення, моральні норми, національні переконання зазнавали відчутних випробувань. Герої нашої статті, подібно до більшості своїх колег, стояли на роздоріжжі - вони уособлювали традиції університетської освіти та науки російсько-імперської доби, але водночас часто були змушені діяти всупереч настановам своїх вчителів. Наведені джерела підважують деякі, хай і привабливі, біоісторіографічні міфи, що спрощують образ дуже складної та суперечливої доби української історії. Джерела стимулюють подальше опрацювання таких питань як "подвійна мораль" української радянської інтелігенції 1920-1930-х рр., ставлення до "українізації" в окремих регіонах України, система приватних зв'язків істориків Одеси з колегами з інших регіонів України та решти світу.

    Додаток № 1
    (особливості стилістики та орфографії оригіналу документів збережено)
    Лист Євгена Загоровського до Федора Успенського (Санкт-Петербурзька філія архіву Російської Академії наук. - Ф. 116. - Оп. 2. - Спр. 473. - Арк. 1-2)
    Одесса, 8.04. [19]25

    "Глубокоуважаемый Федор Иванович!
    Прежде всего позвольте выразить Вам мою глубокую благодарность за то столь лестное для меня внимание, которое Вы проявили к моей скромной попытке охватить в популярной форме весь сложный ход исторической жизни нашего Новороссийского края - название, которое я должен был, по некоторым соображениям, заменить термином Северное Причерноморье(53). Еще более приятно мне было то внимание которое Вы проявили к личности моего отца - Александра Ивановича, Вашего давнего, но недолгого сослуживца(54). Он вплоть до своей кончины, последовавшей в 1919 году, продолжал занимать ту же кафедру гражданского права в Новороссийском университете, которую он занимал и при Вас. Скончался он 70 лет, подкошенный в значительной степени тяжелыми событиями и лишениями, которые ему пришлось пережить в последние годы жизни, оставив нам, троим сыновьям(55), уже давно лишенным матери(56), лучшее наследие в виде своих 40 ученых работ, некоторые из которых (напр. курс семейного права) часто цитируются и теперь. О себе позволю сказать, что уже давно чувствовал влечение к изучению истории, не только русской, но и всеобщей и поэтому с охотой последовал, по окончании историко-филологического факультета Новороссийского университета, предложению мого учителя - Ивана Андреевича Линниченка(57), готовиться, под его руководством, к профессорскому званию. Выдержавши магистерский экзамен, я был избран в 1916 году в приват-доценты Новороссийского университета по кафедре русской истории и с того времени по настоящий день не разстаюсь со своим предметом, кочуя с ним, в связи с разнообразными преобразованиями, по тем или иным Вуз'ам. Область моих работ - это главным образом история Новороссии, но в связи с этим я интересуюсь и другими вопросами, нап. историей русско-итальянских отношений, о которых я напечатал общий очерк, который я хотел бы детализировать, занявшись итальянскими колониями в Новороссии(58). Конечно, история Византии для меня весьма близка; вот почему два года тому назад я позволил себе направить в редакцию Ваших "Аннал" (59) (через Ю.А. Оксмана(60)) реферат о любопытной книжке Ch. Diehl "Byzanel. Granclens et decadence". P. 1919, неотмеченной, насколько знаю, в нашей литературе (есть отзыв А.А. Васильева о другой книжке того же Ch. Diehl - La culture bysanti(61)). Не знаю, достигла ли она пристани? Простите за многословие. Еще раз прошу принять благодарность искренне уважающего Вас
Е. Загоровского"

    Додаток № 2(62)
    Листи М. Слабченка до І. Линниченка
    ДААРК. - Ф. 538. - Оп. 1. - Спр. 82. - Арк. 1-1 зв.

    "Дорогой учитель!
    Давненько я не писал Вам. Все хворал и сам, и жена, и сыночек. Теперь оправились, кажется, все. У нас свирепствует грипп. В редкой семье нет больного. Множество студентов болеет. Поганая эта болезнь представляет собою нечто среднее между тифом и инфлюэнцой. Сейчас она господствует, судя по газетам, на Западе Ближнем и Дальнем.
    На масляной неделе ездил я в Киев. Василенко встретил меня как родного и, пока я был в Киеве, положительно носился со мною. Читал в Комиссии по изучению зап.-рус. и укр. права доклад об основных проблемах запорожского права.
    Расхваливали и доклад и меня как лектора. Познакомился со множеством людей. Узнал между прочим, что Максимейко жив и вновь обретается в Харькове(63). Он тоже член выше названной Комиссии и все возится с Рус. Правдой. Познакомился лично и с М. Грушевским. Ну и хитре ж воно. Все выкатывает глаза и тянет себя вверх за бороду. Он предложил мне ввести меня в Киев. исследов. кафедру и постоянное сотрудничество в "Украине". Согласился, конечно. Акад. Наук предоставляет мне на своих страницах сколько угодно места, чем и думаю воспользоваться. На Контрактах не успел побывать. Боялся засидеться лишний день: хотя ни одной минуты я не был предоставлен самому себе, в день у меня каким-то образом выходило до 25 руб. Не мог же я приехать домой без штанов! Много о Вас расспрашивали и Вас. и М. Груш. Клепатского в Киеве не видал(64). Он уже не хочет ехать в Одессу даже на 6 лекций - чорт его знает, чего нужно ему. Ну, пусть и сидит себе в Киеве да скулит. В Одессе открывается О-во для изучения Востока, куда пригласили и меня, как укр. историка-экономиста(65). Пойду, конечно, работа обещает быть интересной. В Ин-те новые перемены(66). У нас появился уже новый ректор, б. заведующий Губ. Проф. Образом, а теперешнего снимают и хорошо делают. 15-го были выборы в Гор. Совет, принимал участие в выборах и я, но не досидел до конца. Выборы назначены были в 7 ч. 30 мин., а ушел я в 10 ч. 20 мин., когда до настоящих выборов было очень далеко. Да и не люблю я собраний. Вновь бурно в Губ. Ар'е, где новый заведующий "заелся" со служащими и грозно возопил: "или я, или они". Пока что нескольких служащих уже нет, но, говорят, скоро и заведующего не будет. Багалей оказался сильным вертихвостом в отношении меня, впрочем, это что же за новость? Всего доброго, дорогой учитель!
    Ваш М. Слабченко"
    ДААРК. - Ф. 538. - Оп. 1. - Спр. 82. - Арк. 3.

    "Дорогой учитель!
    Жизнь моя превращается понемногу в цепь непрерывных страданий. Не угодно-ли? Вчера в повестку дня нашей предметной комиссии значится: "предложение Правления о немарксистском подходе к курсу ист. Укр. проф. Слабченко". На заседание является ректор Елин (он теперь стал настоящим самодуром!), оба проректора, декан, секретарь Комячейки - судить меня собираются(67). "Мы не собираемся М.Е. подвергать каким-либо наказаниям", заявляет ректор. Начинает опрашивать студентов и они все (в числе их и партийные) решительно высказались за меня, высказались всякие комплименты и т.д. Профессора - члены Комиссии - поступили также. Вынесли резкую резолюцию, осуждающую внесение заявлений зачитанных мне, сводящих личные счеты и пр. Оказалось, что на меня был сделан донос коммунистки - студентки 3-го курса истор. отд., коей 2 доклада безжалостно были отброшены о их безграмотности. Было бы наивно думать, что на том будет все покончено. Следует ожидать более резких и более об'единенных выступлений. Что же могу я поделать? Ведь я безпаспортный: не имею партбилета. Я добился того, что Акад. Наук утвердила устав Одес. Наук. Т-ва, каковое будет подавать свои записки(68). Работы однако пока не начинаем: нужно время, чтобы подготовиться с докладами, чтоб из-за недостатка не допускались перебои в работе. Да и какая работа может быть, когда остался месяц до окончания триместра, и потом хватит жаркая весна. Лучше позже начать, но вести дело как следует. "Записки" думаем выпустить 2 раза на год, в каждой книге по 10 печат. листов. 1-ую книгу выпустить нужно до января мес., а 2-ую в конце июня.
    В издательском деле сейчас большой кризис. Ничего большого не выпускают, а все пустячки и гл. обр. учебники и изящ. литература. В театр. деле полная тишина. Ждем открытия оперного сезона, но сами как-то не верим, что опера у нас будет. Даже газеты стали как-то бессодержательны. Иллюзионы и те не привлекают людей. Какая-то скука. Лекции, лекции, лекции - ах когда б скорее оканчивался академический год.
    На праздниках, может быть, побываю в Киеве. Впрочем, это зависит от денег, обещанных Гос. Издатом - если сбрешут, то в Одессе буду торчать.
    Всего доброго, дорогой учитель.
    Ваш М. Слабченко"


(1)Водотика С. Г. Наукове життя Одеси 1920-х рр. (структура та взаємодія дослідних установ гуманітарного профілю) // Одесі-200. Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста. - Ч. ІІ. - Одеса, 1994. - С. 111-113; Урсу Д. З історії сходознавства на півдні України // Східний Світ. - 1994. - № 1-2. - С. 142-149; Левченко В. Історія України в Одеському Інституті Народної Освіти: викладання та дослідження // Записки історичного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова. - Вип. 12. - Одеса, 2002. - С. 232-241; Левченко В. Дослідження з історії України в Одеському інституті народної освіти // Записки історичного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова. - Вип. 16. - Одеса, 2005. - С. 171-176.
(2)Левченко В. Із історії Новоросійського (Одеського) університету: Євген Олександрович Загоровський // Науковий вісник. - № 16 (53). - Одеса, 2007. - С. 184-197; Музичко О. Одеський історик Є. О. Загоровський (1885-1938) в українському історіографічному процесі першої третини ХХ ст. // Чорноморська минувшина. - Вип. 3. - Одеса, 2008. - С. 137-149.
(3)Про значення епістолярної спадщини істориків для історіографа див.: Критский Ю. М. Эпистолярное наследие историков как историографический источник (сер. ХІХ - 1917 гг.) // История и историки. 1973. - М., 1975. - С. 85-123.
(4)ДАОО. _ф.р-1593. - Оп. 1. - Спр. 666. - Арк. 45, 91-93.
(5)Інститут рукопису національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. - Ф. Х. - Спр. 22868, 22870.
(6)Загоровський Є. О. Я. Шпаков // Східний світ. - 1928. - № 2. - С. 5-7.
(7)Інститут рукопису національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. - Ф. Х. - Спр. 22857. - Арк. 9.
(8)Зленко Г. Євген Загоровський і його бібліографічна праця з історії України // Вісник книжкової палати. - К., 2000. - № 3. - С. 20-21; Першина З. В. Історія України в працях одеських дослідників // УІЖ. - 1994. - № 4 - С. 59; Скляренко Є. М. Є. О. Загоровський як історик України // Одесі-200. Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста. - Ч. 2. - Одеса, 1994. - С. 91-92.
(9)Левченко В. Організаційно-дослідницька діяльність вчених Одеси в наукових установах Всеукраїнської Академії наук // Записки історичного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова. - Вип. 18. - Одеса, 2007. - С. 248.
(10)Бенешевич В. Русско-Византийская историко-словарная комиссия в 1926-1927 годах // Византийский временник. - Т. 25. - 1928. - С. 165.
(11)Санкт-Петербурзька філія архіву Російської академії наук (далі - СПБФ АРАН). - Ф. 126. - Оп. 3. - Спр. 9/13. - Арк. 1-2.
(12)Там само. - Арк. 5, 6, 7, 8.
(13)Загоровський Є. Життя та діяльність В. І. Григоровича // Вісник Одеської комісії краєзнавства при УАН. - Ч. 4-5. - Секція соціально - історична. - 1929. - С. 27-28.
(14)СПБФ АРАН - Ф. 116. - Оп. 2. - Спр. 473. - Арк. 1-2.
(15)Російський державний архів літератури та мистецтва (РДАЛМ). - Ф. 1633. - Оп. 2. - Спр. 17. - 29 арк.
(16)Див. змістовні згадки про нього у мемуарах Л. Когана: Відділ рукопису Російської національної бібліотеки. - Ф. 1035. - Спр. 38. - Арк. 116, 121-122.
(17)Див. згадку про нього: Боровой С. Воспоминания. - М., 1993. - С. 147.
(18)РДАЛМ. - Ф. 1633. - Оп. 2. - Спр. 17. - Арк. 1.
(19)Там само. - Арк. 21.
(20)Там само. - Арк. 14-15.
(21)Там само. - Арк. 26-27.
(22)Там само. - Арк. 3.
(23)Там само. - Арк. 18-19.
(24)Там само. - Арк. 12-13.
(25)Там само. - Арк. 7-9.
(26)Там само. - Арк. 28-29.
(27)Боровой С. Воспоминания. - М., 1993. - С. 149-150.
(28)Державний архів Одеської області (далі - ДАОО). - Ф. Р-1593. - Оп. 1. - Спр. 140. - Арк. 5.
(29)ДАОО. - Ф. Р-129. - Оп. 1. - Спр. 521. - Арк. 25.
(30)РДАЛМ. - Ф. 1633. - Оп. 2. - Спр. 17. - Арк. 5-6.
(31)Там само. - Арк. 7-9.
(32)Там само. - Арк. 22-23. Про прихильність одеських українців до В. Лазурського свідчить і звіт про цей ювілей Б. Комарова: Бібліологічні вісті. - 1926. - № 3. - С. 83-84.
(33)ДАОО. - Ф. П- 7. - Оп. 1. - Спр. 844. - Арк. 63.
(34)Санцевич А. В. Видатний український історик М.Є. Слабченко. - К., 1993; Водотика С. Г. Академік Михайло Єлисейович Слабченко. Нарис життя та творчості. - К.; Херсон, 1998. - 156 с.; Заруба В. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882-1952). - Дніпропетровськ, 2004. - 348 с.; Заруба В. Історик держави і права України академік Михайло Слабченко. - Дніпропетровськ, 2004. - 455 с.
(35)ДАОО. - Ф. 153. - Оп. 1. - Спр. 8. - Арк. 12.
(36)Там само. - Арк. 16.
(37)ДАОО. - Ф. 153. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 11.
(38)Державний архів при раді міністрів АРК (далі - ДААРК). - Ф. 538. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 288.
(39)ДААРК. - Ф. 538. - Оп. 1. - Спр. 82. - Арк. 40.
(40)Там само. - Арк. 21.
(41)Там само. - Арк. 41.
(42)ДАОО. - Ф. Р-1593. - Оп. 1. - Спр. 308. - Арк. 12; Лист М. Слабченка до С. Єфремова від 12 липня 1927 року // Заруба В. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882-1952). - Дніпропетровськ, 2004. - С. 118. Див. також: Боровой С. Воспоминания. - М., 1993. - С. 99-101.
(43)ДААРК. - Ф. 538. - Оп. 1. - Спр. 82. - Арк. 50.
(44)Там само. - Арк. 37.
(45)Там само. - Арк. 23.
(46)Там само. - Арк. 24.
(47)Там само. - Арк. 10.
(48)Там само. - Арк. 9.
(49)Там само. - Арк. 52.
(50)Заруба В. Історик держави і права України академік Михайло Слабченко. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 88-91.
(51)ДАОО. - Ф. П- 7. - Оп. 1. - Спр. 844. - Арк. 13, 63.
(52)Трудовая интеллигенция Одессы готова дать отпор. На общегородском собрании // Известия Одесского окружкома КПбУ, Окрисполкома и ОПБ. - 1927. - 20 июля (цю промовисту згадку також не прийняли до уваги біографи М. Слабченка).
(53)Йдеться про працю Є. Загоровського "Очерк истории Северного Причерноморья". - Ч. 1. - Одесса, 1922. - 100 с.
(54)Батько Є. Загоровського, Олександр Іванович Загоровський (1849 - 1919), професор кафедри цивільного права юридичного факультету Харківського університету, з 1892 року ординарний професор кафедри цивільного права та судочинства НУ.
(55)О. Загоровський мав трьох синів: Євгена, Миколу та Георгія. Микола був видатним гідробіологом та лімнологом, приват-доцентом НУ. Також приват-доцентом НУ наприкінці 1910-х рр. був Георгій, хоча його біографія значно менш відома. У документах 1920-х - початку 1930-х рр. переважають згадки про контакти Є. Загоровського з Миколою.
(56)Мати Є. Загоровського, уроджена Н. Забелло.
(57)Див. інші згадки про І. Линниченка як вчителя Є. Загоровського: Дарчі написи Є. Загоровського "Глубокоуважаемому Ивану Андреевичу Линниченко от признательного ученика" на примірниках своїх робіт Иностранная колонизация Новороссии в 18 веке. - 1912 та Новая книга о Скифах и Понтийских греках. - Одесса, 1914 (примірники зберігаються у фондах Наукової бібліотеки ОНУ ім. І. І. Мечникова); ДАОО. - Ф. 153. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 4 об.; Ф. 45. - Оп. 4. - Спр. 2555. - Арк. 120 (Звіт Є. Загоровського та відгук І. Линниченка).
(58)Йдеться про працю Є. Загоровського Отношения России и Италии в ХІХ веке // Записки Одесского общества истории и древностей. - Т. 33. - 1919. - С. 41 - 58. Свій задум він реалізував у статті "Генуезькі колонії на Північнім Причорномор'ї ХІІІ - ХV в.", яка увійшла до збірки "Полуднева Україна". - К., 1930. - С. 150-191. Однак збереглися лише унікальні примірники цього видання, яке було знищено. Рукопис зберігається у Х фонді (ВУАН) Інституту рукопису національної бібліотеки АН України ім. В. Вернадського. Див.: Папакіна Т. П. З історії втрачених видань Всеукраїнської академії наук: збірник "Полуднева Україна" // Архіви України. - № 6. - 2001. - (http://www.archives.gov.ua/Publicat/AU/2001-6-2.php).
(59) "Анналы: журнал всеобщей истории, издаваемый РАН" - видавався у Петрограді та Москві у 1922 - 1924 рр. за редакцією Ф. Успенського та Є. Тарле. Вийшло 4 випуски. Згадана стаття Є. Загоровського на сторінках цього видання не була надрукована.
(60)Можливо мається на увазі Оксман Юліан Григорович (1895-1970) - історик, літературознавець. У 1920-ті рр. деякий час очолював Одеський історичний архів. Був репресований у 1930-х рр.
(61)Див.: Анналы. - Т. 2. - 1922. - С. 271-272.
(62)Див. публікацію трьох інших листів М. Слабченка до І. Линниченка: Музичко О. Є. Листи Михайла Слабченка до Івана Линниченка // Київська старовина. - 2007. - № 2. - С. 130-145.
(63)Микола Олексійович Максимейко (1870-1941) - історик права, учень М. Владимирського-Буданова.
(64)Павло Григорович Клепатський (Клепацький) (1885 - після 1938) - історик та літературознавець, архівіст, учень І. Линниченка, приват-доцент Кам'янець-Подільського державного університету, професор Полтавського інституту народної освіти. Див. про нього: Музичко О. Джерелознавчі та історіографічні студії професора П. Г. Клепацького у першій третині ХХ ст. // Матеріали ІІ Всеукраїнської конференції присвяченій пам'яті М. П. Ковальського. - Дніпропетровськ, 2009 (у друці).
(65)Одеська філія Всеукраїнської наукової асоціації сходознавців (ВУНАС) - розгорнула активну діяльність з березня 1926 р. до січня 1931 р., в якій брали участь всі провідні науковці Одеси (Ф. Є. Петрунь, О. І. Томсон та інші).
(66)Одеський інститут народної освіти, де викладав М. Слабченко у 1920-х рр.
(67)Єлін Володимир Леонідович - медик та біолог, член КП(б)У з 1917 р.
(68)Одеське наукове при Всеукраїнський академії наук товариство існувало з кінця березня 1926 р. до 1930 р. Мало 6 секцій. Випускало "Записки", в тому числі вийшло п'ять томів соціально-історичної секції.


(1) Записки Одесского общества истории и древностей (далее - ЗООИД). - 1863. - Т. V. - С. 984.
(2) ЗООИД. - 1853. - Т.III. - C.552; 1860. - T.IV. - C.387.
(3) ЗООИД. - 1881. - Т.XII. - С. 443-446.
(4) ЗООИД. - 1863. - Т.V. - С. 157; 1868. - Т.VII. - С. 274; 1877. - Т.VIII. - С. 147, 465; 1878. - Т.XI. - С. 319.
(5) ЗООИД. - 1900. - Т.XXII. - С. 1.
(6) ЗООИД. - 1897. - Т.XX. - С. 14.
(7) Одесский археологический музей. - Инв. № 41770.