ВІСНИК Одеського Історико-Краєзнавчого Музею (випуск 8)

Н. Авер'янова

Розвиток мистецтвознавства та художньої освіти в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)


    Трансформації в українському суспільстві другої половини XIX - початку XX ст. сприяли небувалому піднесенню в галузі художньої культури, що зумовило становлення образотворчого мистецтва на позиціях реалізму, народності, життєвої правди, зародження нових мистецьких течій. Для самоствердження українського образотворчого мистецтва та визнання його значущості в світовій художній скарбниці було здійснено періодизацію історії мистецтв України, визначено специфічні риси національного стилю в архітектурі, живописі, графіці, декоративному мистецтві. Це несло в собі не лише естетичний, а й ідейний сенс, адже поняття "український стиль" мав забезпечити тяглість у мистецтві. Оскільки дослідження пам'яток давнього мистецтва становило прерогативу археології, то саме завдяки зусиллям археологічних організацій, установ і науковців-археологів встановлювалися характерні риси українського стилю, що мало під собою наукове підґрунтя.
    Значну частку в справу дослідження вітчизняної художньої спадщини внесли: М. Біляшівський, В. Горленко, В. Кричевський, Є. Кузьмін, О. Лазаревський, Г. Лукомський, В. Модзалевський, А. Новицький, Г. Павлуцький, М. Петров, М. Сумцов, К. Широцький, В. і Д. Щербаківські.
    Так, суттєво поглибили наукові знання про українське мистецтво реставраційні роботи церков та історіографічні дослідження Андріана Прахова. Його лекції у Київському університеті Св. Володимира відвідували майбутні фахівці Г. Павлуцький, М. Біляшівський, Д. Щербаківський, що забезпечило подальший науковий доробок українського мистецтва. Григорій Павлуцький, зосередившись на вивченні української образотворчої спадщини, "об'єктивно оцінював еволюцію національного мистецтва, виходячи з конкретно-історичного методу дослідження". (1) Він створив перші узагальнюючі праці з питань цивільної та культової архітектури, а також - українського орнаменту; прагнув визначити місце української художньої спадщини в загальносвітовому художньому процесі. Микола Петров, професор Київської духовної академії, став засновником першого в Російській імперії церковно-археологічного музею при академії. Вчений досліджував культову архітектуру та будівлі Києва. Його праці в зазначених питаннях стали одними з перших систематизованих нарисів історії українського мистецтва. Характерно, що Г. Павлуцький і М. Петров розглядали українську національну художню спадщину як органічну складову усього культурного процесу. Науковий доробок Костянтина Широцького склав понад 90 друкованих праць, близько 20 рецензій, ряд рукописів, серед них - фрагменти планової трьохтомної історії українського мистецтва. Вчений вивчав історію українського живопису, гравюри, архітектури, досліджував мистецьку спадщину Т. Шевченка, В. Тропініна, Г. Левицького, збирав зразки народного мистецтва Буковини та Галичини. Значущість його наукових творів полягала в беззаперечному ствердженні важливості й своєрідності українського мистецтва. Олексій Новицький брав активну участь у дослідженнях по визначенню основних рис національного стилю в українській архітектурі. Розуміючи необхідність звернення до власних традицій, митець сприяв всебічному вивченню народної культури, що дало б можливість створювати пам'ятки справді української архітектури. Окрім цього, значну увагу приділяв питанням, пов'язаним з вітчизняним живописом, вивчав творчість Т. Шевченка. Георгій Лукомський займався широкою популяризацією українського мистецтва, вивчав специфіку українських садибних ансамблів. (2)
    Багатогранна діяльність Миколи Сумцова суттєво вплинула на розвиток українського мистецтва. Його перу належать понад 20 праць з історії української художньої культури. Cеред них статті про творчість Т. Шевченка-художника, К. Трутовського, Д. Безперчого, про значення української тематики в полотнах художників-передвижників, про українське народне мистецтво, а також бібліографічні праці. Важливо те, що розглядаючи творчі прийоми Т. Шевченка, М. Сумцов першим висловив думку про деякі спільні моменти з працями Рембрандта (характер світлотіні, перетинання штрихів, світлові ефекти). (3) У своїх наукових дослідженнях М. Сумцов стверджував, що український народ протягом багатьох століть прагнув зберегти і захистити свою культуру, свою побутову, мистецьку і релігійну самобутність та окремішність.
    Отже, вчені-митці зверталися до української народної культури, в якій вбачали гаранта збереження національної культури та її міцне підґрунтя. Вивчення українського мистецтва утворило науковий напрямок, предметом дослідження якого стали: основні етапи розвитку українського мистецтва, його характер, витоки, взаємозв'язки з іншими національними культурами. При цьому основним вважалося обґрунтування самостійності української культури та введення художньої класики України у світовий контекст, що забезпечувало зростання національної самосвідомості українців.
    Для утвердження українського мистецтва, збагачення художнього смаку українців, розвитку місцевих художніх традицій створювались музеї. Особлива роль у створенні музеїв України належала Миколі Біляшівському, численні наукові праці якого склали основу вивчення різних галузей української культури. Його духовній насназі й титанічній праці завдячують музеї в м. Городку на Волині (обласний музей), Полтаві, Чернігові, довгі роки він займав посаду директора Київського музею старовини і мистецтв. При цьому слід зауважити, що на той час в Україні не було загальнодоступних музеїв у сучасному розумінні цього слова. Існували невеликі художні зібрання при університетах Києва, Харкова, Одеси, при Київській духовній академії, в ряді міст були збірки церковно-археологічної старовини (Житомир, Володимир-Волинський). Існували значні приватні колекції В. Тарновського на Чернігівщині, А. Поля в Катеринославі, В. Ханенка в Києві. Тому, коли постало питання про створення Київського музею старовини й мистецтв, місцева влада, остерігаючись "малоросійського сепаратизму", не лише не сприяла, а, навпаки, різними засобами заважала цьому. (4) Проте пізніше саме в цьому музеї була організована перша виставка творів Т. Шевченка до 50-річчя з дня його смерті (1911). Важливо те, що співпрацюючи з журналом "Киевская старина", де було створено окремий розділ, М. Біляшівський висвітлював результати археологічних досліджень. В цілому, науковий доробок вченого складає понад 65 праць з питань археології, етнографії, мистецтва, а коли враховувати й невеликі замітки, то їх число досягне 300. (5)
    Розвитку музейної справи сприяла подвижницька діяльність В. Хвойки, одного з першовідкривачів величної трипільської культури; Д. Щербаківського, фахівця високого класу в галузі народного мистецтва; його брата В. Щербаківського, автора унікальних праць, в яких у широкому світовому контексті аналізувалися різні види і форми народного та професійного мистецтва України від найдавніших часів.
    Таким чином, новоутворені музеї українського мистецтва сприяли формуванню цінних збірок пам'яток історії й культури України. Вони використовувалися досить широкими колами дослідників: співробітниками музею, вченими, студентами університетів, учнями художніх училищ і художньо-ремісничих шкіл, що збагачувало не лише їхні знання та ерудицію, а й світоглядний потенціал всього українського суспільства, яке заглиблювалося в розв'язання не тільки художніх проблем, а й у питання національного характеру.
    Отже, наукові пошуки вчених спрямовувалися в річище актуальних проблем часу, а відтак на трактування мистецтва як невід'ємної частини української національної культури, як засобу національного відродження. Творча діяльність митців була складовою тогочасного суспільного життя, значення якого посилювала їхня активна участь у громадському житті, що спрямовувалось на розв'язання питань національного поступу.
    Пожвавлення художнього життя, інтенсивне зростання виробництва, гостра потреба в технічній освіті неухильно приводили до необхідності вирішення питання про підготовку власних висококваліфікованих фахівців: художників, скульпторів, граверів і архітекторів. Тому від середини XIX ст. почали виникати нові мистецькі школи у великих містах та культурних осередках України, задовольняючи (в різній мірі) потреби національної культури, що було дуже важливим етапом у її розвитку. Адже формувалися митці-професіонали, які могли піднімати у своєму мистецтві складні проблеми духовно-світоглядного характеру.
    Так, у Києві при університеті Св. Володимира існував живописний кабінет і художня майстерня, де в різні роки викладали Б. Клембовський, (6) К. Павлов, (7) Г. Васько. (8) Г. Васько, український художник, випускник Петербурзької Академії мистецтв працював у 1847-1863 рр. Окрім цього, він малював наочні підручники для терапевтичної клініки. Його знання з анатомії, безумовно, впливали на засвоєння студентами університету художніх принципів - анатомічної точності та правдивості у передачі пластичних форм натури. Тут же при університеті у 1859 р. відкрились вечірні класи малювання за ініціативою Башилова, але вони проіснували лише один зимовий сезон. (9) В 1850 р. Х. Буяльський організував приватні рисувальні класи, а також відкрив у 185З р. майстерню для друкування гравюр і літографій. "Ресурси для школи у нього були власні. Велось це діло якось тихо і скромно". (10)
    Однак ні названі класи, ні іконописна майстерня Києво-Печерської Лаври та недільні рисувальні класи для ремісників, що розташовувалися в Першій Київській гімназії на початку 1870-х рр. (викладачі В. Тренін, М. Мурашко), не задовольняли нагальні потреби в художніх кадрах, які сприяли б повноцінному розвитку усіх форм художньої діяльності. А тому відкриття приватної Малювальної школи М. Мурашка (1875) мало особливе значення. Незважаючи на те, що вона виникла пізніше, ніж Одеська та Харківська малювальні школи, школа М. Мурашка (щодо кількості учнів і забезпечення професійними кадрами) зайняла провідне місце серед художніх навчальних закладів України. Школа забезпечувала високий рівень фахової підготовки. Суттєво, що оплата за навчання в школі була невисокою, а учні, позбавлені засобів до існування, зовсім звільнялися від оплати і отримували навіть безкоштовне харчування та одяг.
    Школа М. Мурашка не отримала державного статусу і підтримки, що, з одного боку, звільняло її від норм офіційного мистецтва та надавало широкі можливості для розвитку творчих можливостей учнів, а, з іншого, - вимагало звернення до меценатської допомоги, яку й надавав І. Терещенко (1875-1901). Характерно те, що сам М. Мурашко різними засобами уникав перетворення школи в державну установу та підпорядкуванню її Петербурзькій Академії мистецтв. Проте в 1901 р. школу реорганізували в Київське художнє училище.
    М. Мурашко вивчав методику викладання живопису і рисунка в зарубіжних рисувальних школах та академіях мистецтв: Петербурга, Кракова, Відня, Парижа, Болоньї, Флоренції, Риму. Усвідомлюючи роль молодого покоління художників у поступі національної культури він створив для учнів альбом-посібник із зображеннями українських орнаментів, краєвидів, жанрових сцен. Для становлення високої культури, професіоналізму, світогляду учнів у школі, на запрошення М. Мурашка, викладали Х. Платонов, В. Фабріціус, М. Пимоненко, Г. Дядченко, читали лекції Г. Павлуцький, Г. Мясоєдов, М. Ге; організовувались виставки оригінальних творів і репродукцій з них кращих вітчизняних і зарубіжних художників Зі школи вийшли відомі майстри образотворчого мистецтва - М. Бурачек, І. Їжакевич, С. Костенко, Ф. Красицький, К. Малевич, О. Мурашко, М. Пимоненко, Г. Світлицький. Безсумнівно, що значну роль у формуванні їхньої творчої особистості відіграли саме роки навчання у школі М. Мурашка. Таким чином, М. Мурашко творив передумови створення національної художньої освіти в Україні.
    У Харкові була відкрита приватна рисувальна школа Марії Раєвської-Іванової (1869). Це перша жінка в Російській імперії, яку Петербурзька Академія мистецтв удостоїла звання художника (1868). Пізніше, як і в Києві, на базі цієї школи в 1896 р. утворили Міську школу рисування й живопису, а з 1912 р. вона перетворена у державний навчальний заклад - Харківське художнє училище, навчальні програми якого підпорядковувалися Петербурзькій Академії мистецтв. Школа М. Раєвської-Іванової поряд з навчанням ремісників готувала і майбутніх художників. Випускники отримували високий рівень знань і вмінь, що давало можливість продовжувати навчання в академіях мистецтв світу. Це підтверджують роботи вихованців школи, які експонувалися на з'їздах з технічної і професійної освіти, на Всеросійських виставках у Москві, а також на всіх місцевих художніх і художньо-ремісничих виставках. Окрім цього, роботи учнів посилалися на конкурси до Петербурзької Академії мистецтв.
    Про світоглядні переконання і громадянську позицію самої М. Раєвської-Іванової свідчить українська тематика її творів, виховання нею в учнів інтересу до духовно-мистецької спадщини українців. Наприклад, згідно програми школи учні ґрунтовно вивчали народне декоративно-ужиткове мистецтво.
    Як відомо, на півдні України, в Одесі, ще в 1865 р. була заснована Малювальна школа Одеського товариства красних мистецтв, яку в 1885 р. було перетворено в середній навчальний заклад. В 1899 р. він перейшов у відання Петербурзької академії мистецтв як художнє училище. Тут здобували освіту відомі в майбутньому художники К. Костанді, П. Нілус, М. Греков, П. Волокидін, І. Бродський, скульптор Б. Едуардс. Одеса - художній центр Півдня України - миттєво реагувала на нові віяння, що відбувалися в європейському художньому середовищі. Вона як і вся Україна йшла в контексті загальноєвропейських мистецьких досягнень. Д. Горбачов зазначає, що саме в Одесі й Києві відбулися перші міжнародні виставки авангарду в Російській імперії ("Салон Іздебського", був організований скульптором В. Іздебським та художником В. Кандинським) і лише потім у Петербурзі та Ризі. (11)
    Характерно, що на Сході України приватні осередки художньої освіти поступово перетворювались на державні навчальні заклади - художні училища, які, з одного боку, вступаючи під контроль Петербурзької Академії мистецтв, втрачали свою регіональну і національну своєрідність, а з іншого, - зберігалась послідовність, логічність і єдність усієї художньої освітньої системи.
    На Заході України, у Галичині, визнання української національної окремішності, етнічної спорідненості галичан з наддніпрянцями, призвело до міжнаціональних загострень між українцями і поляками, до посилення їхніх змагань за політичні, економічні та культурні права. Такі протистояння виливались у масові культурні заходи - відзначення ювілеїв видатних осіб, історичних річниць і подій України, які перетворювались на справжні свята патріотизму і які демонстрували готовність до здобуття національної незалежності. Організовувались мистецькі об'єднання, товариства, музеї, формувалися архівні та літературні збірки. Все це збагачувало художнє життя Галицького краю, впливало на мистецький процес, підкреслювало його національний зміст.
    Важливим етапом у формуванні художньої освіти в Галичині стало створення курсів удосконалення майстерності ремісників, які працювали в рамках традиційних промислів. У більшості випадків такі фахові художні школи були спрямовані на вишкіл ремісників, а не на розвиток самобутньої творчої особистості. До кінця ХІХ ст. зазначені школи дотримувалися централізованих навчальних планів, зорієнтованих у мистецькій практиці на історизм і копіювання загальновизнаних зразків. (12) Тому відкриття художньої школи у Львові, яка виникла спочатку як Загальнопромислова школа рисунків і моделювання при Львівському музеї художніх промислів (1877), відкривало нові шляхи у сфері мистецької освіти. Її напрямок базувався на вивченні народного і класичного декоративно-ужиткового мистецтва, на розвитку місцевих традицій. Школа давала достатню фахову підготовку, її учні мали змогу навчатись у вищих навчальних художніх закладах Відня, Мюнхена, Праги, Петербурга, Рима, Парижа, Кракова. З історією цієї школи пов'язані імена О. Куриласа, Г. Кузневича, Т. Романчука, А. і В. Манастирських, Олени та Ольги Кульчицьких, Р. Сельського, Є. Дзиндри, Е. Миська, І. Севери, Л. Геца. Отже, художня школа у Львові сприяла піднесенню професійного рівня українського мистецтва в Галичині, сприяла подальшому розвитку українських художніх традицій, забезпечувала підготовку до вступу в академії мистецтв Європи.
    В цілому, швидкий поступ промислових і культурних центрів України - Києва, Харкова, Одеси, Львова - сприяв створенню місцевих творчих об'єднань, в яких активно діяла українська творча інтелігенція. Виникли: Товариство південноросійських художників в Одесі, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Київське товариство художніх виставок, Товариство харківських художників та інші, менш значні і чисельні. Суттєво, що ці об'єднання забезпечували консолідацію українських мистецьких сил (навіть розділених державним кордоном), сприяли суспільному, національному, естетичному визначенню. Поряд з регулярними виставками Товариства передвижників, з участю і українських художників, виставки зазначених об'єднань становили значну частку художнього життя України.
    Посилювалося відчуття національної спорідненості серед митців різних земель України, їхнє прагнення об'єднатися в загальнонаціональному масштабі для розкриття самобутності українського образотворчого мистецтва у європейському контексті. Ця національна солідарність яскраво виявилась у зв'язку з відкриттям пам'ятника І. Котляревському в Полтаві (1903), організації всеукраїнських виставок у Львові (1905 р., за ініціативою І. Труша), у Києві (1911, 1913), в проведенні конкурсу на кращий проект пам'ятника Т. Шевченку в Києві (1910-1914).
    Підсумком громадсько-політичних та інтелектуальних зусиль українців стала діяльність Української Академії мистецтв у Києві (1917) - першого вищого навчального закладу, який був виключно зорієнтований на систему духовних та мистецьких цінностей української культури. Таким чином, світоглядний потенціал українського суспільства кінця ХІХ - початку ХХ ст. зумовлювався розв'язанням не лише соціальних проблем, але й заглибленням у національне питання, високим рівнем національної самосвідомості інтелігенції, усвідомленням того, що свобода особистості й суспільства неможливі без свободи національної.

(1) Удріс І. Вітчизняне мистецтвознавство в контексті сучасної художньої освіти в Україні // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Художня освіта: Зб. наук. праць. - Л., 2000. - Вип. 5. - С. 61.
(2) Удріс І. Дослідники вітчизняної образотворчої класики О. Новицький та Г. Лукомський // Образотворче мистецтво. - 2001. - № 2. - С. 30-33.
(3) Ступак Ю. З історії мистецької культури на Україні. М. Ф. Сумцов // Українське мистецтвознавство. Республіканський міжвідомчий збірник. - К., 1971. - Вип. 5. - С. 108.
(4) Бушак С. Музею старожитностей та мистецтва - 100 років // Образотворче мистецтво. - 1999. - № 3-4. - С. 5-8.
(5) Кілієвич С. Академік М. Ф. Біляшівський - перший директор Національного музею історії України // Київська старовина. - 1999. - № 4. - С. 80-86 .
(6) Державний архів м. Києва - Ф. 16. - Оп. 275. - Спр. 303. - Арк. 7.
(7) Державний архів м. Києва - Ф. 16. - Оп. 285. - Спр. 147. - Арк. 6.
(8) Державний архів м. Києва - Ф. 16. - Оп. 286. - Спр. 119. - Арк. 13.
(9) Мурашко Н. Воспоминания старого учителя. Киевская рисовальная школа 1875 - 1901. - К., 1907. - Вип. № 1. - С. 5.
(10) Там само. - С. 5.
(11) Горбачов Д. На карті українського авангарду // Українське мистецтво та архітектура кінця ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2000. - С. 93-105.
(12) Шмагало Р. Мистецька освіта Галичини: історія і сучасність // Професійно-художня освіта: Зб. наук. праць. - Київ - Черкаси, 2002. - С. 72-79.